Навіщо жити і кохати,
Якщо це все пропаде вмить?
І серце знову буде в ґратах,
Ну а душа в вогні згорить.
І чорний ангел – змій-розпусник,
Мов той крилатий купідон,
Візьме й стрілу у серце впустить,
А сам піде без перепон.
А може, просто сяде збоку
І смакуватиме наш біль,
Ще й душу з’їсть він крок за кроком,
Немов тканину жадна міль.
А що, як все іще минеться
І міль тканини не зжере,
А чорний ангел усміхнеться
Й стрілу із серця забере.
Але у світі все непросто
Й давно уже не ті часи.
Життя, як свічка, що із воску,
Щоб не згоріла – погаси.
І тільки-но вона погасне,
В цю ж мить закінчиться усе,
Й тебе у світ такий прекрасний
Твій чорний ангел понесе.
А може, кине на дорозі,
І ти конатимеш віки,
Дібратись в рай не будеш в змозі…
А що, як буде навпаки?
І може, будеш ти у раї,
Де завжди сині небеса
Такі чудові та безкраї…
О Боже мій, яка краса!
Та всі слова ці – лиш банальність,
Й людина кожна просто вмре.
На жаль, така сумна реальність,
В якій черв’як тебе зжере.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313440
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.02.2012
автор: Тарас Процайло