Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.
На росах і дощах настояний бузок.
Оця реальна мить вже завтра буде спомином,
А післязавтра - казкою казок.
Ліна Костенко.
Мені наснилась біла хата
В садку зеленім,край села;
Садиба тиха,небагата,
Вже кращі роки віджила.
Стара криниця біля тину,
Хлівець і погріб – все,як є.
Могутній ясен в небо зринув –
Гіллям до хмар аж дістає.
Ось кухня літня – притулилась
До пагорбу,щоб той не втік.
Принишкла,бідна, - зажурилась,
Що сплинув непомітно вік.
Цвітуть жоржини край городу,
Там,далі – мальви піднялись;
Милуючись,на свою вроду
Бузок у вікна задививсь.
На розі хати – кущ жасмину
Одвічним стражем постає,-
Оберігає сон хатини,
Й дитинство сонячне моє.
Розкинувся зелений килим –
Подвір*я,вкрите споришем.
Давно по ньому не ходили!-
Буя під сонцем і дощем.
Над погребом струнка ялина –
Лапата,пишна – хоч куди! –
За ясеном у небо лине –
Її ще батько посадив.
Город доглянутий,хазяйський
/Колись-то був!/ - вже не цвіте –
Забур*янів куточок райський,-
Буркун лиш і пирій росте.
Ступаю сходами. Веранда –
Пуста. Лиш тюль на вітражі,
І штучна,вицвіла троянда
В кутку непотребом лежить.
А далі – просто жах! – Вандали! –
Інакше їх і не назвать! –
Потрощили все, розікрали,
Лиш книги у смітті лежать.
Місцями – зірвана підлога –
Мабуть,скарби хтось там шукав.
Цілого – хоч би щось! – нічого!
А я ж тут жив колись! Зростав!..
Прокинувся в поту холоднім,
А серце – рветься із грудей...
В село! До хати! Вже сьогодні!
А там – що буде,те й будЕ.
Але ж не сон це! Все я бачив
На власні очі, рік томУ.
Все у минулому,неначе,-
Тож розтривожився – чому?
Здавалось би – усе минає –
Хатин таких – аж півсела,
Нічого вічного немає –
Вже й молодість моя пройшла,
Сини зросли,ростуть онуки –
Мінливим є життя земне...
Все,наче,й так. Та серця стукіт
Завжди будитиме мене.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312833
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.02.2012
автор: Василь Царинюк