Не приручай любов, коли прийшла не та...
Не приручай любов, вона таки свята.
Самотньо схилить своє чоло й піде
І неодмінно пару колись собі знайде.
Дощами виплаче, приручена, сльозу.
Запалить болем в небі золоту грозу.
Сухим листком впаде до ніг її печаль.
Просто забавитись, любов не приручай!
Хто сказав, що можна кохати молодшого за себе, набагато молодшого. Ні, така любов не принесе щастя ні одному з них. Один з них втомиться від поблажливого ставлення до партнера, бо почуття розвіються при перших же стосунках, а іншому вже не вибратися самостійно від залежності свого кохання, яке не має майбутнього. Хто таке сказав?
Ксенія в таке не вірила. Бо її роман, що несподівано розпочався зі знайомства на вечірці, продовжувався попри всі заздрощі людського світу. Вони розгорнули походеньками не одну купу осіннього листя, чвакали по калюжах стежками зимового парку, раділи, нарешті, сніговому пуховику, що надовго прикрив землю... І ходили, ходили, ходили... Хіба ж це була не любов? Зазираючи один одному у вічі, щасливо посміхалися, весело обмінюючись новинами дня. І, звичайно, не вимірювали свою різницю в роках. Її просто не було видно за бурхливими почуттями, що з неочікуваною силою кинули їх в обійми один одному. Кохання досягало апогею. Не вміщалося вже у визначену схему: зустріч, прогулянки, прощання і очікування нового побачення... З кожним днем розлучатися ставало все важче й важче. Навіть мокрий сніг , що густо посипав із неба не міг прогнати закоханих. Вони бродили, геть змокрілі, перемішуючи ногами бруд із снігом, і не могли сказати прощальних слів. Мабуть, тоді, в цю сувору непогоду, Ксеня остаточно повірила, що їхнє кохання таки справжнє. І саме тоді Ігор, дивлячись на мокре, й від того некрасиве обличчя коханої, вирішив, що настала пора припинити цю, розпочату для його забави гру в закоханість. Забагато умовностей, так пізніше буде пояснювати свої наступні дії молодий чоловік для закоханої до нестями жінки, що на мить повірила в чистоту почуттів, яким немає ні кордонів, ні відстані, ні віку. Це була його гра, як кажуть, для «колекції» та чоловічого самоствердження. Вона вірила, бо ще не знала, через який біль і розчарування пройде її вірне кохання. Воно просто потрапило не в ті руки. Ловелас, парубійко з «вавкою в голові», він просто експериментував людськими душами. Адже така «любов», як пізніше виявиться повторювалася не раз . Приручав, для свого задоволення , не одне таке жіноче кохання. Та Ксеня тоді про це ще не знала.
Ось сьогодні несподівано подзвонив Ігор, хоча зустріч мала відбутися за кілька днів, і запросив на побачення. Ксенія, згорнувши всі справи, не йшла, а летіла до коханого. Ще здалеку помітила до щемоти рідну людину. Здавалось, все найкраще на світі вмостилося у їхнє кохання. Підбігла радісна, з щасливою усмішкою, притулилася до плеча, привіталася. Присіли на лавку. Вони любили бродити парком, навіть зима не змінила таких прогулянок.
- Ксан, - так він називав жінку, і від тих слів вона
відчувала себе молоденькою дівчинкою. - Зайдемо у кафе, поговорити потрібно.
Радо Ксенія піднялася з холодної лавки.
- А й, справді, давай зайдемо, холодно.
Настороженість відчула вже згодом. Ігор мовчки йшов поряд, думаючи щось своє. Таким він був нечасто. Ксеня терпляче чекала розмови. Сіли за столик. Ігор заказав для Ксенії її улюблений сік, шоколадку. Все як завжди. Звичайні посиденьки . Але щось стривожило жінку. Якась незрима сила тяжіла над ними. Ігор все ж підняв очі, глянув на неї якось відсторонено і бабахнув, як грім із ясного неба:
- Нам потрібно розлучитись. І сьогодні... Це остання наша зустріч.
- А...Але чому? - ледве спромоглася вимовити Ксеня. - Що сталося? – прошептала, не чуючи себе.
- В наших зустрічах немає майбутнього, ти ж теж стверджувала це не раз.
- Так, але це було в розмовах перших наших зустрічей, коли я навіть не наважувалася на серйозні стосунки, враховуючи свій вік. Та ти ж запевнив, що наше кохання не розмежують роки. Його визначила доля. І воно все більшало від твоєї любові, ніжності.
- Таки стало таким великим, що заважає жити, Ксеніє, ти хотіла такого кохання, я спробував його створити, але воно не ожило у моєму серці. Невже хочеш, щоб між нами і надалі були нещирі стосунки.
- Нещирі? То вони були нещирі? Але навіщо ж ти їх живив? Навіщо приручав моє кохання. Я ж не просила! – вже викрикнула Ксеня спересердя. - Любов не прощає зневаги, бо свята. Навіщо, навіщо? Я ж не знала, що випрошую у тебе твою любов, я просто усю свою віддавала. Підвелася.
- Почекай, я проведу тебе, - схопився з-за столу Ігор. - Пробач, лишень розрахуюся й підемо разом, - попросив.
- Ні, я піду сама. Відпусти. Назавжди.
Ксеня йшла зимовим парком, не помічаючи, що сльози, стікаючи по щоках, пекельним болем, холодили жіночу душу. Думала. Почуття розпачу пояснити було несила. Це, мабуть, так плаче самотністю кохання. Не скиглить, не кричить, а мовчки стогне. Кому ж розкажеш, що відкинута душа його. І лише у сльозах, якщо б його виміряти, було стільки болю, розгубленості, жалю, зневіри, жіночого горя. Зладити з цим не було снаги. Присіла на зледенілу лавку, задумалася. Важко було згадувати зустрічі, важко було їх забути. Розпочався найтяжчий відрізок Ксениного життя. Сумно посміхнулася. В парку було самотньо. Звичайно ж, холодить природа останніми холодними днями.
Скоро завесніє навколо, наповниться земля сонячним теплом синьоокого неба, заясніє барвами, зацвіте любов’ю у серцях закоханих. Лише в одному серці не буде весни. Холод розтоптаної любові в ньому поселився надовго. Ні, таки любов повинна бути рівнокрила! Хто сказав, що роки не розмежовують кохання? Хто таке сказав?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312832
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.02.2012
автор: Тетяна Луківська