ЩОСЬ ПРО ДОЩ…
— … А одного разу пішов дощ. Уявляєте?! Справжнісінький дощ! Сірий, холодний і нудний, як осінній. Але не сильний. Він просто падав із неба. Лише зрідка, під поривами вітру, він робився сильнішим і періщив. І так цілу ніч, лише деколи переривався..
Це було дикістю – навіть старожили такого не пам'ятали, щоб серед зими, в мороз, замість очікуваного снігопаду полив дощ. Ні, взимку дощі бувають, але ж не в мороз, а коли температура підіймається вище нуля.
А ми просто сиділи і дивилися на падаючі краплини, що гепалися об застуджену, промерзлу наскрізь землю і крижаніли, утворюючи суцільний наліт криги.
Коли ми вранці прокинулися, то дощ уже давно скінчився. День був сонячний і якийсь не по зимовому яскравий, ніби раптово прокралася весна і встановила свої порядки. З якимось таємничим почуттям невідомості ми абияк зібрались і повискакували із хати. Як тільки нога кожного із нас ступила за поріг, то ми одразу ж опинилися у зовсім іншому світі. Це був світ кришталевої чистоти криги і дитячих мрій. Все було у їхньому полоні, все манило до себе, а ми стояли роззявивши роти від захвату і мружачи очі від яскравості. Усе було із прозорого крижаного скла. Вірніше – все було заковане у блакитно-зеленаву і жовто-прозору кригу, а ми на її фоні були, наче не справжніми і блідими, немічними, а саме головне – нікчемними і грубо витесаними із сучкуватих полін. Лід сковував усе, до чого тільки міг добратися учорашній дощ. Здавалося, що ми потрапили у гості до Сніжної Королеви, і зараз ось-ось вона з'явиться власною персоною і буде придирливо оглядати свої володіння і давати накази своїм чарівним помічникам. Ми обійшли декілька разів увесь двір і не переставали милуватися крижаним королівством. Зі стріх звисали сосульки чудернацьких форм, стіни, доріжки, господарський реманент, авто – все було скляне від морозу і води. Та самими прекраснішими із усього були дерева і кущі. Справжнісінький кришталь, виготовлений руками умілого майстра. А в кожній гілочці сонце залишало свої посмішки, і вони переливалися там усіма кольорами веселки, стрибали з місця на місце, немов малеча і на мить зникали, щоб потім несподівано з'явитись на других гілках і вже там палахкотіти. Темні прожилки гілля уже не здавалися такими незграбними і сумними без листя, як ото іще вчора. Про листя уже і не хотілося згадувати – таким недоречним воно було зараз для цих діамантової краси дерев.
Пташки недовірливо косилися на все те диво. Сідали на гілки, але щось їх не задовольняло і вони безслівно злітали на землю. Ось тут вони уже давали волю емоціям і у різні сторони неслося їхнє гамірне цвіркотіння. Правда в цьому галасі було не зрозуміти – це все їм подобається, чи вони навпаки критикують капризи природи. Рудим вогнем по гіллю перекидалася білка. Але не так безпечно, як завше, а обмірковуючи кожен стрибок. Деколи видавалося, що то не сонячні зайчики виблискують в кришталях, а її тінь стрибає поруч з нею. Деколи красуня обнюхувала гілки з кригою. Ніби розмірковуючи: а чи можна це з'їсти і яке воно на смак? Те, що воно дуже холодне, вона відчувала усіма чотирма лапками і тому намагалася довго не затримуватись на місці.
І дуже чарівною була музика. Ми не одразу втямили звідки цей легенький мелодійний дзвін, немов в новорічну ніч хтось торкається келихами. Та потім побачили, що то вітерець колише важкі дерева і вони озивались на його дотики кришталевим співом. Деколи було чути тріскіт і падіння криги – то вітер ненароком сильніше смикав гілку і панцир льоду ламався і падав. Та це було нібито сильними акордами в тихій зимовій симфонії. Правда на місці, звідки відірвався шматочок краси, уже не залишалося і сліду нещодавньої казки, і тоді уже дерево нагадувало жебрака.
Під вечір вітер подужчав і уже з останнім промінням вечірньої зорі осипалися останні шматочки криги. А вітер не вщухав, нібито хотів назавжди стерти цю помилку природи, хоча нам іще довгий час після того ввижалося не самотнє облуплене гілля, а розкішні шати крижаного королівства…….
( серпень 2000 )
— … А одного разу пішов дощ. Уявляєте?! Справжнісінький дощ! Сірий, холодний, нудний і сильний, як осінній. Пориви вітру розметували потоки води, і краплі, немов божевільні, скажено розкинувши руки і розпатлавши своє волосся, чіплялися мертвою хваткою за все, що траплялося на їх шляху, і застигали тут же на місці незграбними шматками брудної криги. Дерева і кущі корчило від болю і вони, не витримавши, назавжди втрачали своє віття. А в комині завивало так, неначе там поселився скажений вовкулак. І стеля під вітром рипіла зловіще, немов огризаючись на його лупцювання. Від такої негоди не тільки горобці лізли під стріху, а всі, хто мав крила, лапи…
… Як і минулого разу вранці ми одразу ж повибігали на вулицю в надії побувати знову в чарівному кришталевому королівстві, але ми , мабуть переплутали двері і дорогу, бо опинилися у зовсім іншому світі де не було краси, а були лише руїни і біль. Дерева мокрі і знівечені, немов стікали кров'ю над своїми понівеченими гілками, що незграбно валялися навкруги. Крига була настільки важка, що пообривала не тільки струни електромережі, але й повалила деякі стовпи і дерева. Крига була всюди. Але на цей раз в ній не було і натяку на красу. Вона впереміжку з болотом, шматками кори, дротів, соломи, якогось шмаття, вишкіряла свої криві зуби. Пташки ображено намагалися видзьобати замерзлі зернинки і, не зрозумівши у чому річ, відлітали осторонь і неприязно, одним оком дивилися на це неподобство. Навіть коти, яким ніколи і ні до чого немає діла, сьогодні дивилися докірливо на лід і частіше підгинали під себе замерзлі лапки. Із своєї буди виліз пес і хотів, як завжди стрибнути на дах своєї домівки, але поковзнувся на слизькому, та й ланцюг сьогодні був чомусь втричі важчий ніж завше. Тому він заліз назад і висунув лише свою морду, і сердито бухкотів щось там по своєму.
А зверху світило сонце. Та не так, як належить земному світилу, а винувато мружачись. Воно ніби хотіло попросити пробачення за цю помилку природи. Його промені не вигравали веселковими кольорами в кристалах льоду, а тільки підкреслювали всю брудноту, яка буває у не живій воді.
Якщо минулого разу усе закінчилось швидко, немов казка, то на цей раз все тривало декілька днів, допоки не випав сніг і не прикрив цієї реальної наруги. А допоки люди ходили по скрижанілій землі, ковзалися, падали, ламали собі кістки і отримували ушиби та інші знівечення. Посипали лід попелом і сіллю.
Без світла ми прожили не день і не два, а декілька місяців, повністю відірваними від зовнішнього світу. Навіть пошта працювала з великими перебоями.
Після того, як зима по всім правилам і законам природи почала хазяйнувати, то повністю припорошила усе снігом. Уже ніщо не нагадувало про недоречний дощ, що переплутав пори року. Лише де-не-де валялися ще не зібрані стовпи і скуйовджені електричні дроти. Та й вони лише доповнювали зимові засніжені пейзажі.
( жовтень 2004 )
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312156
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.02.2012
автор: Саня Труш