Знов дощ… Вона його любила. Вона стрибала по калюжам, наскрізь мокра в своїй маленькій чорній сукні (little black dress, так вона її зазвичай називала), і аж заходилася з реготу, коли він, посковзнувшись, не втримав рівновагу і впав на паркову доріжку. Він, звичайно, не образився. Ніколи не ображався на Неї.
Вона любила сміятися...
Боже, Вона померла з посмішкою на вустах!
Знов дощ… Як і тоді, під час їхньої останньої прогулянки.
Вони йшли, тримаючись за руки. Біля деревця магнолії вони зупинилися. Було холодно. Холодно, бо дув шалений вітер. Дивно – така погода в кінці весни.
Зараз він думає: "Світ плакав, бо вже знав – незабаром Її не стане".
Вона така маленька і тендітна в своєму мокрому платтячку… Він тримає її руки в своїх долонях. Він пригортає Її до свого серця. Цілує Її, вкладаючи в той поцілунок все те, про що знають тільки двоє, про що ніколи не змогли б сказати в слух. Цілує як в останній раз.
Жодних «як»!...Більше НІКОЛИ НІКОЛИ НІКОЛИ він не відчує смаку її губ, аромату її волосся, не почує її лагідного голосу, не зможе глянути в ті кохані очі…
Його серце померло в той день. Воно відійшло разом з Нею.
Вони простояли отак мабуть цілу вічність. Насолоджувалися близькістю. Впивалися теплом. Вони слухали – жоден вітер а світі, жоден дощ не зміг би заглушити биття їхніх сердець у той день. Раптом Вона випала з його обіймів. Відбігла на кілька кроків.
- Злови, якщо зможеш…
Не зміг…
Вона була надто далеко. Граючись, вибігла на середину дороги. Надто далеко - він не встиг.
Зараз він іде мокрими вулицями і час зупинився для нього. Все в цьому місті нагадує про Неї. Він згадує…
Вона обертається, усмішка грає на її ще гарному обличчі. Незабаром воно перетвориться на криваве місиво. Він посміхається у відповідь. Вона відгортає мокре волосся. Легкий порух руки – Вона кличе його. Все це - одна мить. Раптом він чує дикий скрип гальм. Машина з’являється нізвідки і врізається в тоненьку фігурку, що завмерла посередині шосе. Її підкидає в повітря. Він думає: "Маленька фея..." - він думає, - "Їй одірвали крила". Зривається з місця, так і не розуміючи до кінця, що ж сталося насправді. Якась частка його свідомості вважає, що це частина їхньої забави. Вона лежить на асфальті, розкинувши руки. Усмішка – єдине, що залишилося на місці її пошматованого лиця. Дощ падає у її мертві розплющені очі… Він заридав.
Він навіть не помітив, як опинився на мосту – як Вона любила це місце! Сьогодні вже побував у всіх її улюблених місцях, ЇХНІХ улюблених місцях. Торкався кожної речі. Згадував кожну хвилину, проведену з Нею. Все тут зберегло частинку Її…
Звідси відкривався захоплюючий вид на річку. Особливо гарно тут на заході сонця. Але не зараз. Сьогодні сонця не видно – небо вкрили важкі дощові хмари. Як і в ТОЙ ДЕНЬ. Він знову заплакав. Довго стояв і дивився в мутну воду.
Як ти міг, сучий сину, як міг ти не вберегти Її!? Краще б ТИ здох тоді!
Він переліз через поручні і зупинився на самому краєчку.
- Я кохаю тебе!
Він уже майже зробив крок Їй назустріч. Знав – ще трошечки і він буде з Нею. Майже відпустив поручні. Майже стрибнув…
- Я також кохаю тебе…
Його змерзлу руку накрила маленька тепла долонька. Він повернувся і побачив Її. Не повірив своїм очам. Швидко, як міг, повернувся назад, на безпечний міст. Назад до Неї. Намагався пригорнути. Так хотів тримати Її, але Вона вже зникала.
- Я завжди поруч… Кохаю…
Вона розтанула, як вранішній туман.
Він впав на коліна. Кричав, заламував руки, знов кричав… І ридав, ридав, як ніколи в житті. Потім встав і пішов додому. Йому ж іще треба багато чого зробити. Наприклад, навчитися жити без Неї.
Він пішов. За його спиною річка заколисувала на своїх хвилях квітку магнолії...
Знов дощ… О, як Вона його любила!...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311182
Рубрика: Езотерична лірика
дата надходження 03.02.2012
автор: Ilsa