Я тепер коробочка,хоча ні,я завжди була лише захистом для телевізора.
Порожність буття відбилась у моєму нутрі.
Я завжди намагалась віддати людям частину свого шоколаду,
аби їм не було так боляче.
Аби мені не було так страшно.Котитись,підставлятись під чужі шрами на ногах,служити комусь притулком.Постійний фістинг не за гроші.
Він заставляє мене стояти в гіпсі,лежати посеред дороги й чекати
камазу чи вольво.
Скільки я маю віддати цукерок аби ти теж
бажав мене?Скільки я маю зробити кривавих посмішок на шиях,зашивати твої рани аби ти хоча б сказав мені про них?
Я би згідна була вічність лизати твою кров,щоразу приймати її і тебе у себе.
Я би руйнувала вени і нерви,тільки б ти не мовчав смайликом.
Я би кайфувала від свого мазохізму,так як роблю це зараз,навіть сильніше.
Легені роз'їдаються ртуттю,бо ні ти,ніхто інший не дає мені кави.
Я віддаю своє пусте Его,любов без надії на взаємність,
без права торкнутись ,серце обливає мій розум кислотою.
Жоден із знайомих собачок не дає мені печенька.
Я так хочу вівсяного,з кусочками шоколаду.
Я навіть завела собі ілюзорного Санта-Клауса.
Він сушиться на батареї,у нього розламаний череп.
У ньому немає подарунків,він іноді прикидається тобою.
Я розмовляю з журбою,
якби можна було я би хотіла стати для тебе чимсь особливим.
Не третім десятком осені ,я хочу стати богом.Маленьким,крихітним.
Таким схильним до страждань задля тебе божком.
Бо наразі я бомж.
Картонний,нещасний,без солодощів бомж.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311144
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.02.2012
автор: Софі Кобе