«…Сім місяців тебе нема…
Пішов. Утік. Іще вторік.
Зосталася сама. Та не одна.
Твоє дитя, що гріло душу. Мушу.
Заставити любити самоту. А ще журу
За вікнами чужого краю. Завмираю.
Розпачливо кричу. Не знаю,
Як, сину, я тобі скажу: покинув…
Втомився жити. В ту хвилину
Я рвалася – летіла в слід
Раптово все… Дванадцять літ
Як один крик. Не знаю сину!
Нам тільки три.
Ще до народження півроку.
Всілись світи. Німію, Боже з самоти.
Де ти, скажи? Вчуваю кроки під дверми.
І одкриваю. Вже сьомий місяць відкриваю.
Тебе немає. А я чекаю.
Не винувачу, не кричу лишень вчуваю.
Давно живу я під дверми. Сина гойдаю.
Такий як ти. Скажи, що прийдеш хоч колись.
Я зачекаю.
Мовчить мобільний телефон. Змінив свій номер.
Надзвонюю в німі світи: вернутись можеш!
Спітнілий Скайп аж від очей тікає
Може комусь він відповість мій «nikolae».
Згадала фільм. Циганська пошта. Будулаю.
Перекажіть. Що я (вже ми!) Чекаю.
Маленька крихта на руках
І очі раю. Боюсь, сльозою розбуджу
Синятко зрання. Подушку випрала слізьми
І засинаю. А в снах: ми йдем рука в руці і очі раю.
Зриваюсь. До дверей лечу. І відкриваю…
Сама себе не впізнаю: чого чекаю?
Що диво станеться мені, чи відридаю.
Та вперто правду не пущу – бо я кохаю.
А день за днем німі ідуть – куди не знаю
Я так і сину розповім – що ми чекаєм.
Може чиїсь стежки прийдуть в (Котовськ) Хімчешті
Знайдіть Миколу і скажіть: «Вернись нарешті!»…»
…Стерла життя до сліз самотня жінка
Все розкришилось вмить – як до одвірка…
Він як пішов вторік - так не розвіяв втому,
Витеребив чужий світ потребу свого дому…
P.S.
Читаю з вами поміж сліз слова Людмили,
І вже мороз не жалить так, як розпач пилить.
Між нами тисячі вітрів і скільки ж болю,
Та знаю те «допоможіть» не дасть спокою.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310838
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.02.2012
автор: Оксана Пронюк