Я пам’ятаю про вибух
В брудній і холодній землі.
З глибин проростали назовні
Мов з попелу, чорні квітки.
Росли, набираючи сили,
Був попіл для них, наче грунт.
Вели щодня вони битви
Із сонцем, підлим, мов Брут.
Вони виростали в дерева.
Тягнулись гілки догори
І синє, безхмарнеє небо
Боялося їх чорноти.
Бо тінь їх, темніша за морок,
Великі вкривала поля.
Вони розросталися, доки
Не стала золою Земля.
На гілці самотня ворона
Кричала урочисто «Карр!»,
Гуділа у відповідь Зона
І безліч пекельних примар.
А потім настала тиша,
Бо так вже було колись:
Щоб тільки шуміло листя,
І ріки безшумно лились.
І сталася потім повінь.
А після неї - Ніщо.
І навіть сонячний промінь
Бив попільно-чорним теплом.
P.S. Темрява - це відсутність Світла.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308211
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.01.2012
автор: Олександр Ткачинський