Побачила я калину у чужім краю, –
Стало сумно мені, Боже, гірко до жалю.
Розірвали сльози душу: - Хто тебе заніс?
Між ці гори, між ці скали шпильчаті як світ...
Все до ладу – і кілочки - калиновий сад,
Лиш придивишся уважно – горя водоспад,
Присилили, обсотали, навкруги паркан,
Ой, калинонько рідненька, як прижитись нам?
Хоч і сонечко високо, тепло і ліси,
А мені, здалося, просиш збігти до води,
Над джерельцем похилитись, вмитися в росі
І на вроду задивитись зранку на зорі.
Разом з дубом молоденьким, жартуючи в парі,
Послухати соловейка під вечір у гаї.
Ой калинонько рідненька, хто тебе заніс
Між ці гори, між ці скали – повні очі сліз.
…Не була там дуже довго, а коли прийшла,
Панувала у тім краю зимонька–зима.
Похилилася калина, опустила віти,
Десь–не–десь по ягодині, щось не оббив вітер.
Побачила б в Україні, казала б «коралі»,
А тут сльози калинові, як кров виглядали.
Не плач, моя калинонько, така наша доля,
Кровавими слізоньками вмиватися з горя.
Одна доля на нас з обох – чужина й неволя.
2.03.2006
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307664
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.01.2012
автор: Оксана Семотюк