Село моє! Для мене ти єдине, для мене ти найкраще на землі! Тужу і сумую, залишаючи тебе. Щоночі бреду росяною стежиною до рідного порогу, б’юсь ластівкою у вікно рідного гніздечка, синьооким барвінком стелюсь там, де ходять найдорожчі мені люди.
Село моє! Люблю тебе! Люблю тебе розхристаним і не причесаним, коли пробуджуєшся із зимового сну, ранньою весною. Обожнюю тебе, одягненим у ніжно-рожеве шумовиння весняного цвіту. Усміхаєшся ти мені, заквітчане щедрим літечком, коли іду серед половіючих пшениць, а звідусіль обціловують мене червоні вуста розквітлого маку і синьоокі волошки кличуть із собою як за небокрай. Затамувавши подих, вслухаюся у сумовиту музику осіннього дощу і зачаровано вдивляюся в цнотливо-білу фантазію зими.
І я поруч з тобою завжди. І тоді, коли ти змахуєш сльозинку зі щоки, проводжаючи в останню путь, дорогих тобі людей.
І тоді, коли гуляєш весілля і золотою пшеницею обсипаєш молодят.
І тоді, коли взявши за руки маленьких діточок, ведеш їх до Першого Причастя, вкладаючи у їхні серденька скромність, чесність і любов до ближнього.
Село моє! Люблю твою лагідність і простоту! Люблю твої спрацьовані руки і вічну непосидющість. Мудрість твою люблю. Маленька цяточка на нашій багатостраждальній планеті, та для мене ти цілий світ.
І я ладна признаватися тобі у любові щоднини, щогодини, щомиті.
6.12.2005
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306632
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.01.2012
автор: Ольга Струтинська