Подай мені лютню з каміння,
Холодну мов лід і блискучу мов сталь!
Богдан-Ігор Антонич
Привіт, Ведмежа! Боже! Я не бачила тебе тисячу років! Ні, менше, набагато менше... Я не можу тебе обійняти. Я боюсь обійняти. Я верзу дурниці. Я-яяя... Ти питаєш, де теплі вітання? - И-иии... Щось несуразне. Ми п'ємо вже друге пиво і розмовляємо енну годину, а ще досі не впізнали одне одного по-справжньому.
– Радий тебе бачити, Кошеня.
– Хтось казав, що скучив. – Це була я...
Ми надто довго переписувались, щоб говорити прості слова у вічі одне одному. І я сиджу, вдаючи холодну неприступну статую. І я знаю, що я і біль - для тебе слова споріднені. І мені холодно від думки, що я могла б тебе обійняти. Ну що ж, ми п'яненькі. Влягаємось в одне ліжко в нижній білизні. І все звично. Чомусь... Я не памятаю, хто кого перший обійняв,хто поцілував,хто говорив про вічне кохання до спогаду про тебе, про мене. Я пам'ятаю лиш те, як ти щиро милувався цим відродженим спогадом, і як мені було тепло і затишно поряд з "моїм" Ведмежам. Так тепло і затишно, що я вже подумки писала оду прощанню й поспішно втекла до пухнастого кота Камаза, подалі від тебе. Я не люблю прощання. Занадто довгі обійми. Зайві слова. Часом спогад оживає. Тільки ми, "інші", так сильно бережемо й кохаємо спогади, що просто не в змозі перетворити їх в реальність. Нам просто подобається відречено любити, перманентно страждати, пестити минуле....
...часом хочеться, щоб чорний список був чорною дірою на сонці... але це всього лиш налаштування... І я щоразу виловлюю когось нового, чергового з цієї ями. Але привиди довго не витримують у списку моїх друзів. Тому що вони не друзі... Вони привиди... І ти також. Ось я витягла тебе назовні, помістила в список.... Катую себе... Вбиваю по краплині... Мені це подобається. Як там у Лєрмонтова: "И слишком горд я, чтоб просить У бога вашего прощенья: Я полюбил мои мученья И не могу их разлюбить."
А чи так важко варити щодня борщ і смажити деруни? Ти, памятається, казав про соціальну нерівність і всяке таке... А наша спільна подруга розмальовувала в чорних фарбах моє життя з тобою... А мені хотілось розсміятися вам в обличчя... Чому? - Тому, що ви самі не відали, що казали. Як можна було опускати мене так низько, до соціальних нерівностей, до приреченості готувати купу хавки і жити середньостатистичним життям...
Ти кажеш про список, в якому ти черговий номер чотири... А я розмірковую тим часом, а чи можна визначити,хто є номером один!? І я не можу, тому що кожного з вас готова любити знову і завжди... так, наче ніколи не забувала цих почуттів, так, наче і не було болю й страждань, лайливих слів та бруду.
Порожньо. Я не відчуваю. В мені щось померло після численних намагань вхопитись за тих, хто живе в іншому вимірі. Після відчайдушної фази розгубленості, відреченості, судорожних спроб переюзати всіх і викинути так само, як і мене...колись... ви... усі... Тільки це не допомогло. Я як шукала щастя в минулому, так і шукаю...
Я побачила його восени... Ми пили вино. А потім очі...запах...дотик...губи...ліжко... Спогади ожили на секунду, на мить... А потім його слова "це була помилка...я не хотів...", мої "зачини за собою двері"... і довге повідомлення, після якого хотілось померти... Двічі в одну річку не ввiйдеш... Я ненавиджу ці його слова!
Я побачила тебе влітку... Ми пили пиво й маренго. А потім очі... запах... дотик... губи... ліжко... Спогади ожили на секунду, на мить... А потім слова "я тебе так кохав", "не повернеш те, що стало історією..." І те саме твоє непрозвучавше "двічі в одну..." Я ненавиджу ці ваші слова. Тільки це не було помилкою...І ти це знаєш.
Як важко жити, коли більше не відчуваєш... А тут ти... Усе зіпсував. Я майже повірила, що стала декорацією в бутафорному світі ілюзій... А ти зруйнував... все зруйнував... Найбезглуздіше те, що я справді люблю вас усіх. Ви з'являєтесь, і я люблю вас з новою силою.
Але їх вже більше нема. Вони потихеньку влаштовують своє життя... Лиш ти, лиш ти один такий же неприкаяний, як і я... І як не дивно тобі буде це чути, але лиш заради тебе мені хотілось і моглось усе кинути, усе змінити... І зараз хочеться...
Але мені не можна. Я - спогад. І ти мене більше не впустиш у свою реальність. Я це знаю. Тому вдовільняюсь коханими муками.
Я не така, як ви, я не така, як ти! Я не можу викреслити людину й поставити на ній хрест лише тому, що вона "вже не використала даного їй шансу" ... І я люблю... тому, що це ви вбивали мою любов,а не я.... Це ви ішли, а не я... І ти пішов... пішов... поклав слухавку і страждав, вбивав навмисне свої почуття, та хто дав тобі право це робити????!!!! Ніхто з вас не захотів поборотись за мене... Ніхто не зміг дочекатись взаємності...Ви всі хотіли всього і відразу... Ви всі хотіли просто і легко... А ти злякався, викинувши найдорожче на смітник... І я не знаю, як так можна. Як ви так можете? Адже я так не вмію... Я все своє життя відчайдушно змагалась з долею за всіх вас... Намарно...
Мені болить лиш одне – , адже ваша любов, виявляється, минає... А моя оживає, мов фенікс, відроджується з попелу... Знову і знову...
І нехай це наївний, пустий потік затуманеної свідомості...я все-таки знаю, це нічого не змінить... Ти так само, як і вони не витримаєш в списку, адже ти привид і хочеш жити в моїй памяті, а не в реальності.... На відміну від мене, ти вмієш тримати своїх привидів на повідку і не пускати їх більше в серце. Тому ти цим щасливий,Ведмежа...
"Люблю тебе" - скажу реальності, де ти все ще чекаєш цих слів... Чекаєш?
А на сьогодні: щасти! Нехай тебе бережуть твої-мої спогади!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305408
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.01.2012
автор: Інга Хухра