Не судіть мене, люди,
Що покинула хату,
Що заплакала тужно,
Покидаючи двір.
Привикаєш до всього
І немиле, вже миле,
І той край, що був чорним –
Посвітлів і зігрів.
Моя доля, злодійка,
Обікрала найкраще,
Найдорожче забрала,
Загубила в світах.
Не знайду, що шукаю,
Де шукати, не знаю,
Було поле родюче,
Бур’яни як роки.
Заросло полинами
Що то сталося з нами?
На засіяних сльозах
Проросла самота.
Не судіть мене дуже,
Я сама засудила,
Наче докір чи вирок
Мовчазні очі сина.
20.05.2007, Україна
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305405
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.01.2012
автор: Оксана Семотюк