Коли я вперше зрозумів,
Тебе з життя свого втрачаю?
Я вірити у це не хтів,
Ану либонь я все згадаю...
Закрию очі я і вмить
Перенесусь в далеку осінь.
О чую, серце вже тремтить
Ні, ні, мені цього не досить.
Я мчуся далі серед хмар
Минаю жовтень, листопад
Спливають образи примар
І ось грудневий снігопад.
Себе я бачу біля тебе
Навколо віхола мете
З тобою дивимось у небо
А сніг пухнастий йде і йде...
Ми стоїмо міцно обнявшись
Нас не злякає той мороз
Який поміж обійм пробравшись
Так хоче наших чистих сльоз.
Та ми стоїм з тобою поряд
І холод байдуже обом
Вуста сплелися і говорять
"Люблю, люблю, будем разом!"
На дворі ми одні стоїм
Нам байдуже до всьго світу
Неначе зірки ми горим
На яснім небосхилі літа.
Не пари з вуст, чому мовчим?
За нас цілунки промовляють
А ми стоїм, летим, тремтим.
Обоє голову втрачаєм...
І час для нас наче застиг
Нічого більше нам не треба
Тоді усе на світі міг
Дістав би зірку я для тебе.
З тобою ми обох тремтим
Ні, не від лютого морозу
Бо знаєм добре, що згорим
І серце роздирають грози...
В останнє бачу ми стоїм
Пекуче боляче прощання
Нікуди більше не взлетим
Нас роз`єднали сподівання...
Ну от тоді я й зрозумів
Любов свою навік втрачаю.
І як би сильно не хотів
Але пустив... Чому? Не знаю...
Вже згасли образи в очах
У березень мене вернувши
Тебе я бачу лиш у снах,
З роками люба не забувши.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304097
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.01.2012
автор: Михальчишин Ігор