Уже не осінь, але й не зима…
Одна безбарвна вижата пустеля.
Мені так тісно… Простору нема.
Над головою не зірки,
а СТЕЛЯ…
А я хотіла стати світлим днем,
Із зерен серця виростити сонце,
І запалити світ своїм вогнем,
І перелити в долю дивний сон цей.
А я летіла, рвалася вперед,
Нікого не тримаючи за руку,
Хотіла пити волі дикий мед,
У ній пізнати вічність… -
Не багнюку…
Мені так тісно тут, на цій землі,
Зроби ж за мене все, що не зуміла,
Що я не долюбила – долюби,
Віддай свободі непокірні крила.
В безсонні лиш за тебе я молюсь,
І шлю тобі весни небесну вроду.
Цілую твою душу…
І люблю.
Твоя буремна вічність і свобода...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304008
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.01.2012
автор: Лілія Ніколаєнко