жодна вічність ніколи
не триває сама з себе,
завше закінчується раніше
на подих чи порух, чи
богом сплановану ненародженість
снігом талого псевдонеба
віхола - мо й сердце вихоло-
ло||гос
поди|в|ідзеркалюється
а
ми, щоранку (як світ)
іншими
прокидаємось
до зими ближчими
першовесністю променистою
чи осінньою гравою золота
на скелетах страхів й помилок
в наших душах богові холодно
він розклада вогонь.
Ми ж: сміємося і бавимось
(інші люди замість ляльок)
граємо
у вовків в вихідні
збираємось зграями
(чи це ми? чи віхола?)
мо й сердце вихоло-
ло||гос
поди|в|ідзеркалюється
а
небо зоряє полином
й смалить місто
забруднюючи легені
канцерогенними смолами
у церкві за рогом
хтось, відбившись від зграї,
склада рученята
шепоче молитовно і поскладово:
та-ту,
та-точ-ку
не лиши своїх діточок
чи лиши хоч у споминах
чи в заповітку...
...замовкає. Шурха за зграєю швидко
мов чорнопір'яне пташеня
небо згоря полином,
попіл падає снігом
- це бог...
здиха|є.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303724
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 02.01.2012
автор: H&N