Один дзвінок. І ти вже інший.
І ти вже втрачений для всіх.
Тобі хотілося все більше,
Тих почуттів і перший сніг.
Один дзвінок. І всі зітхання.
Глибокі, що не мають меж.
Це відчай, сум, та не страждання,
Хоча воно напевно теж.
Один дзвінок - усе й нічого.
Я не існую. Чому так?
Шукати ліки? Та від чого?
Маскую біль - поганий знак.
Один дзвінок. І ти не віриш.
Наївність б"є вже через край.
Твої думки не перевіриш.
Набридло слово "Зачекай".
Один дзвінок. Чого чекати?
Ти втрат не витримаєш знов!
Чому тобі кортить тримати,
Того, хто лише труїть кров.
Ну звісно! Ти будеш страждати.
Тобі ж подобається це...
Віршами тонко натякати,
Бо правду не сказать в лице.
І вийшли вже гарячі сльози.
Вони мов залишок надій,
Та замерзають на морозі...
І десь зникають з твоїх вій.
Нехай зникають. Буде краще.
Ти не пускай їх у свій світ.
Вони тягар, із ними важче.
Вони є наслідком всіх бід.
Такі безпомічні і бідні...
Вагаємось зробити крок.
Від тих, хто були нам як рідні,
Ми все чекаємо дзвінок.
А щастя все ж було так близько,
Ховало нас від бід та мук.
В долонях наших стало слизько,
І щастя вислизнуло з рук.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301242
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.12.2011
автор: Романова