Сухе гілля все за вікном колише,
Шепоче стиха, мов з останніх сил.
Воно вже мертве, але все ще дише,
І зрізати його ти не проси…
Крізь нього сонце загляда до хати,
Та посмутніла лиш від цього тінь.
Ти все одно не умовляй спиляти,
Воно – історія чиїхось потрясінь.
Воно – це квіти, цвіт весняних ранків,
І не гілля, а дерево надій.
Могутнє, сильне, сповнене достатків,
Напоєне солодким хмелем мрій.
Ті віти зеленіли свіжим листям,
Кохалися під співи пташенят.
Їх колихав легенький літній вітер,
А захід сонця пристрасть дарував.
Усе було, та хто це пам’ятає?
Бо просто зараз їм не до гілля,
Вони його на осінь обрубають,
І перетворять взимку на дрова.
Та, навіть мертве, дерево в пригоді:
Зігріє руки, дасть тепло й душі,
Палаючи багаттям для народу,
Жевріючи гіллям у тишині…
Лиш одиниці знатимуть напевно,
Що то не дерево – жива душа,
Що то історія когось одного,
А може двох, а може і твоя..?
10.07.10
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299636
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.12.2011
автор: mari4ka