Це був один з тих розпачливих станів, коли на твою низькість натякає слизький кафель, коли ти не вписуєшся ні в один поворот, в жодну компанію, навіть у атмосферу нічного метро-вагона. Коли тебе пре від російського року, коли тебе верне від вечірніх новин і погрюкування ложнами з-за стіни, коли тебе нудить від власного відображення і через це не хочеться чистити зуби і умиватись. Це був один з тих днів, коли прокидаєшся неохоче і бачиш перед собою один стимул – проіснувати 10 годин і знову заснути. Робиш каву. Вона, як і вчорашня, тихо вмирає на підвіконнику, поки ти смалиш свою дешеву папіроску. Ти знову вдягаєшся не по погоді, ти ще від жовтня не в темі, бо не змінював взуття і куртку. Твоя хода аритмічна, це підтверджує хаотичне дзеленчання ключів-монет у безкінечних кишенях штанів. Ти роздуваєшся наче сич у прохідному дворі на протязі. Тебе зачепляють прохожі своїми ліктями, колись ти ходив отак нахрапом…
Найближча станція метро. Ці столичні перегони, постійний сморід, наче щось застоялось тут і стліло. Тобі спадає на думку, що твій запах близький до цього. Ти обсервуєш, мусолиш це всі сім зупинок і покидаєш їх розхристаними у підземці.
Твій бос. Худий, нервовий тип з поглядом завзятого кретина. Знаєте, є такі західноукраїнські телепні з синдромом першого ґазди на селі. Вони все десь квапляться і дякують благодійникам аж надто солодко. Вони заходять до тебе в кабінет з натяком, що ноги на стіл в ньому може ставити тільки одна людина і це – не ви, вони ніколи не зроблять зауваження мимохідь чи за п’ять хвилин до наради – тільки привселюдно, роздуто і зверхньо. Вони п’ють твій коняк з виглядом експерта, насправді нічого не тямлячи в ньому, вони врешті забираються додому до своєї зразкової української родини з фригідною тещею і тестем-колишнім пасічником. Ти сидиш після цього всього за своїм заваленим столом і чуєш, як тріщить по швах твоє життя, наче на тебе навалилась уся ця безкінечна повторюваність днів від Різдва Христового і до Різдва Христового. Ти падаєш останнім зимовим яблуком у брудний сніг передмістя і котишся на сивий целюліт столичного шосе. Це був один з тихз розпачливих станів, коли ти вкотре помер, не дочекавшись вечірніх новин.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298598
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.12.2011
автор: Наталка Тактреба