Йшли довгі дні, і місяці, і роки…
Та як би там, і щоб там не було –
Взірцем була їй вірність Пенелопи,
Застигла в ній, чекаючи його.
Війну Троянську не нав’яжеш долі:
І світ не той, країна вже не та.
Та все чекала, як берізка в полі,
Ще вірячи в химерні чудеса.
«Його не буде» – острах серце тисне.
«Я так втомилась» – нітиться душа.
Гаряча кров ще не забула піcні
Бажань солодких, радощів життя.
А ще ті очі – так на нього схожі -
Проникливі, аж острахом бере.
Ніяк душа забути сум не може
В словах зів’ялих: «Ти прости мене».
Вогонь троянд рвав сутінки вечірні,
Акацій запах збуджував чуття,
Заколисали поцілунки ніжні…
Все, що було, спливало в небуття.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298300
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.12.2011
автор: Г. Король