Нудьга, страшенна нудьга, обплітає павутиною плечі
І душу, і серце, і тіло...вони на самотність приречені,
Голизна дерев, сірість в тумані міста, де немає сонця...
Я втікаю від людей, від тебе, від себе... до того віконця,
До друга від мого безсоння, який не знає ніяких втом
І який зветься компом, із підключеним до нього інтернетом,
Де на рожевому сайті вплітаю у вірші прості слова,
Які ятрять і болять, і хочу я сказати , що не полова...
Та я виключаю це неонове світло, зв’язок зі світом
Іду в ніч, ловить місячне проміння, життєві миті, перед сном,
Чуттєві... Доторкнутися то тиші, до чогось приємного,
Щоб відчути, як світять містом ліхтарі, дорогами темними.
А потім донести людству і світові, щось своє та нове,
Периваривши в душі, в серці, в мізках все, що нас сковує живе
І не дає злітати над свічками й дахами бетонними,
Й розповісти , як добре, коли літаєш над хмарами сонними.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297854
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 04.12.2011
автор: Макієвська Наталія Є.