Проходять ночі, проходять дні
Такі пусті вони, такі сумні,
і наче переляканий птах -
так хочеться залишитись в тіні.
Боюсь я світла, світу
як цвіт боїться вітру
як дитя боїться грому
і перелякана мати -
що виходить з дому.
Стежка моя іде на підйом,
а мені страшно. Боюсь життя піде на розлом,
боюсь я продовжувати жити,
і душа пече..
що приходиться серед своїх вовком вити.
Ну де ж ця радість? де це щастя?
що так потрібно нам усім,
і розумієш.. щов житті нічого легко так не дасться,
що все що маємо, - здобудемо горбом своїм.
Чи то ми такі люди? чи така держава?
що в нас плюють..!
наче на карті не "Україна" а "Канава"
як страшно жити..
коли в двадцять років знаєш все вперед,
і не допоможе головою стіни бити,
і що, йти красти, чи може когось вбити?
А що вдієш.. як не дають чесно заробити..
в Європі усі працюють і мають за що жити,
це тільки в нас..
українську матір привозять..
з Італії до дому хоронити...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295610
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 24.11.2011
автор: oleg lytvin