Азоніс

Безмежний  український  степ  хилився  під  лагідним  подихом  вітру,  шумів  літніми  травами  та  повнився  співом  комашиних  менестрелей.  У  царстві  ковили  та  кілерії  все  ожило,  загомоніло,  навіть  вітер  на  хвилю  зупинився  послухати,  що  ж  шепоче  зелений  моріжок.  А  в  далині  виднівся  скіфський  курган  –  німа  пам’ятка  нашої  історії.  Звідси  він  здавався  маленькою  коричневою  пірамідкою,  що  пливла  пл  блакитному  простору  неба.  Хтось  вийшов  із  стародавньої  могили,  певно,  вчений  якийсь.  Багато  зараз  є  археологів,  які  постійно  рискають  туди-сюди  без  діла.  І  цей,  вочевидь,  такий.  А  вітер,  цікавий  знати,  що  ж  там,  полетів  по  ланах,  перекидаючи  трави,  розсікаючи  смарагдові  хвилі  степу.  Нарешті,  степовик  приземлився  біля  кургана.  А  за  ним  все  ще  курилась  дорога,  бігло  перекотиполе,  не  відставаючи  ні  на  секунду.  Зефір  добряче  втомився  від  своєї  подорожі  та  й  зітхнув,  сколихнувши  спокій  давнього  поховання.  Всередині,  в  маленькій  кімнатці,  було  темно  хоч  око  виколи.  Пройшовши  далі,  можна  було  побачити,  якими  незчисленними  багатствами  скіфи  вшновували  покійників.  То  що  ж  можна  говорити  про  коштовності  живих?  Золото  сяяяло,  осліплювало,  манило  своїм  сонцеликим  виглядом.  Як  не  піддатися  спокусі?  
 Підлетівши  ближче,  вітер  роздивлявся  майстерність  скіфських  ювелірів,  непомітно  здмухуючи  пил  віків.  Щось  зашаруділо.  Папірус.  Якийсь  рукопис  лежав  на  глиняній  підлозі,  не  привертаючи  до  себе  уваги.  Та  й  наш  зефір  не  хотів  читати,  ба  й  навіть  дивитися  на  ту  писанину,  і,  кваплячись,  майнув  вглиб  споруди.  Світло  золота  осявало  все  навкруги,  тому  кілька  листочків  полину,  що  слідкували  за  вітерцем,  уважно  придивляючись  до  письма,  почали  читати  :  
 “  Ще  за  правління  скіфського  царя  Олхіріса,  коли  боги  піднялись  на  небо,  а  світ  виліплювався,  почали  люди  наші  війною  на  неврів  йти.  Чистили  зброю,  запасали  харч,  коней  кращих  вибирали,  а  з  рідними  прощалися.  Знахарі  ж  у  полі  типчак  та  полин  рвали,  сушили,  зілля  готували,  воїнам  у  дорогу  давали.  Пішло  військо  Олхіріса  на  поліську  землю,  зоставивши  самих  жінок  у  таборі.  Пішли  скіфи  в  ліси  та  й  не  повертаються,  вісточок  не  шлють.  Заблукали  в  лісі  воїни  та  й  не  знають,  як  їм  звідти  вибратись.  Вже  з’їли  все,  все  випили,  а  куди  йти  –  не  знають.  І  неврів  нема,  і  шлях  загублений.  Раптом  стрівся  їм  Мерид  –  неврський  князь,  що  полюбляв  ходити  в  ліс,  збирати  цілющі  трави,  вивчати  таїну  природи.  Побачили  його  скіфи  та  й  давай  просити,  щоб  вивів  їх  з  сих  нетрів  густих,  вибавив  від  смерті  голодної.  Мерид  по  мові  зрозумів,  що  то  за  люди,  привів  до  себе  додому,  пригостив  їх,  чим  міг,  та  й  улаштував  їм  постіль  зручну,  м’яку.  Полягали  Олхірісові  воїни  спати,  а  добрі,  гостинні  неври  зійшлись  на  віче  вирішувати,  що  з  чужинцями  робити.  Пілся  довгих  суперечок  Мерид  ухвалив  зоставити  скіфів  тут,  на  галявині,  ніщо  їм  загрожувати  не  буде,  бо  хижих  звірів  нема,  а  лісові  люди  їх  н  чіпатимуть.  Отож  пішли  неври  до  столиці  своєї,  залишивши  військо  й  Олхіріса,  поклавши  в  хатинці  їжу  та  воду.  Але  два  підступних  лісовики-неври  надумали  вбити  скіфів,  тому  й  сховалися  в  гущі  дерев,  прихопивши  гострі  кинжали.  Інколи  щось  погане  перекреслює  все  добре.  От  так  і  тут,  вдалось  розбіякам  план  свій  утілити,  позаколювали  воїнів  Олхіріса,  а  потім  швидко  своїх  наздогнали.  
 Полетіли  білі  гуси  з  далеких  країв  на  степ  скіфський,  біле  пір’я  скидаючи  на  землю,  немов  сльози  по  воїнам,  спустились  тихо  на  подвір'я  жінок  їхніх,  почали  ґелготати-голосити  по  славному  війську.  Почули  те  голосіння  скіф’янки,  вийшли  надвір  та  й  думають-гадають,  чому  ж  то  гуси  посеред  ночі  галас  учинили.  Одна  молода  смілива  дівчина,  на  ймення  Азоніс,  промовила:
 -  Ой,  леле,  може  то  наших  мужів  убито,  а  гуси  по  ним  плачуть?!
 -  Не  мели  дурниць,  -  відказала  якась  жінка.
 -  А  це  не  дурниця,  -  засвідчила  стара  знахаркка,  яка  щойно  прокинлась.  –  Гуси  –  то  символ  печальної  любові,  тому  дівчина,  вочевидь,  правду  мовить.
 Яке  ж  горе  упало  на  жінок,  яка  ж  туга  заполонила  серця  їхні!  “Та  що  тужити,  мститись  треба!”  –  думала  Азоніс,  лежачи  на  постелі.  Наступного  ж  ранку  жіноцтво  відшукало  спосіб  покарати  вбивць.  Знахарка  в  книзі  своїй  знайшла  заклинання  давнє,  та  зілля  потрібне  із  воронця  зварила,  випити  кожній  дівчині  й  жінці  дала,  та  й  промовила:
 Хто  руки  кров’ю  забруднив,
 Хто  військо  скіфське  тишком  вбив,
 Перенесеться  хай  сюди,
 Нехай  зазнає  він  біди!
 Ледве  встигла  вимовити  ці  слова,  як  схопився  буревій,  вес  потемніло,  зорі  потускніли,  чорні  хмари  застлали  небо  що  й  світу  не  видно.  Пронеслось  перекотиполе,  запахло  полином,  а  потім  раз  –  і  затихло.  Зорі  заблищали  самоцвітами  на  тлі  синяви  небес,  хмари  розійшлись,  вщух  вітер.  Два  неври-вбивці  лежали  перед  скіф’янками,  боязко  розглядаючись  по  бокам.  Та  жінки  зустріли  їх  з  видимою  радістю,  завели  до  хатинки,  понаставляли  їжі  смачної,  а  в  кубки  зілля  з  отруйних  листків  шавлії  поналивали.  Після  вечері  бачать  неври  –  чорні  плями  по  тілу  висипають,  ноги  набухають.  Не  знають,  що  робити.  Так  і  вмерли.  А  молода  Азоніс  іронічно  промовила:
 -  Хіба  ж  вам  мати  не  казала,  що  від  незнайомих  людей  брати  нічого  не  можна?
 А  що  ж  далі?  Без  чоловіків,  самі  в  степу,  а  вже  й  сармати  близько  підібрались.  Пішли  скіф’фнки  на  південь,  ішли  день,  йшли  ніч,  вже  на  наступний  вечір  тільки  до  моря  дійшли.  Вирішили  тут  і  поселитися.  Правителькою  обрали  Азоніс,  а  себе  назвали  “  воїнами  Азоніс”,  амазонками…”
 Полинові  листочки  уважно  дочитали  рукопис.  Жаль  їм  стало  непохованих  воїнів,  попросили  вони  вітра  полетіти-пошукати  Олхірісового  війська,  щоб  утішити  душі  вбитих…

 2009

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292960
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.11.2011
автор: Siya