Химерні думки з димом сигарет чудернацькими витками залишають мій стомлений мозок, неначе дзвінки без відповіді точать нерви гірше від впертих тупих докорів сумління. Рутина циркулює по венах замкнутим колом, стомлюючи ненав’язливі легкі мотиви випадкових зв’язків віддалених думок про буття. Хвилини стиралися між мовчанням швидше, ніж деталі правічних годинників, не залишаючи жодних сподівань на продовження цілком правдоподібної ілюзії. Витончений «віртуальний блюз» бавився з уривками думок, поступово відновлюючи сприйняття нереальної гармонії. Пустий гіркий оманливий дим тривожить струни, і клаптики «дежа вю» бринять невимовною тишею між рядків. Ностальгія непевними дотиками повертається кудись, у ще недавнє прекрасне минуле, краючи серце гірше від усіх сказаних слів.
Бажання вперто сипали гарячим піском поміж часу, і пекли, напевно, гірше від світових рОків пекла.
Дивно, і як гірко й боляче іноді від непевності...
Вітер думок гортає сторінки долі, що були затерті від спліну й пестощів чужих рук готових роз’ятрити мою душу і викинути її геть на узбіччя мого прожитого нікчемного життя.
А ті, що нещодавно були найрідніші, так і не наважилися жодного разу торкнутися мене хоч на мить. Чи то з відрази, чи то з остраху близькості тої, що надала мені можливість відчути те, чого я шукав вперто все своє життя Хтозна... Та з того боляче...
Чи варто було шукати усе життя ту єдину, аби знайшовши не відчути в собі її щоб знову втратити? Підти далі за плином часу, з потоком буденності, з потоком бруду й вульгарності... І лише згадувати без кінця, щоразу ще більше напружуючи пам’ять, згадувати... І немов благодатні дощі змиватимуть іноді усю багнюку з душі, – тоді серце нещадно повертатиме у знайомі снам до болю прекрасного прожитого з нею минулого. Далі? Далі поріг. Судома, спрага і різке прокидання. Вдих. ..і все скінчилось.
На ранок – звична полуда, марево, цілком пристойна ілюзія. Звичні дози рутини для підтримки існування, цигарки, кава, пошуки самого себе і, надія не втратити її. Усе цілком вільно та правдоподібно можливо до нових дощів, котрі змиютьсь багнюку з душі.
Коли ліжко зім’яте сумнівами від того, що ніколи вже не будеш мати того втраченого назавжди, серце всеодно, будь що, шукатиме у тінях примарливих спогадів повороту до прекрасного минулого чиї руки так і не доторкнулися сторінок моєї осоружної долі.
Наче ненароком, вона «сіятиме» випадковими лестощами, чи гнівом на протореному шляху остогидлої одноманітної буденщини. Фальшиво посміхатиметься, механічно обіцятиме передзвонити і йтиме далі, не озирючись, легко забуваючи мене, бо в її думках постійний образ його і постійне бажання бути з ним. А для мене так само звично, немов дзвінки без відповіді коли вона з ним, та якесь дивне почуття десь на брудному дні «пластикового» серця пізно вночі.
І неважливо який місяць, число. Це буде чергова чашка кави, як панацея від хронічної застуди душі.
Продажна ілюзія штучної любові стане для неї цукрозамінником почуттів, різницю між котрою і справжньою не помічатимуться нею на дотик сліпого клаптики моєї спаплюженої душі; вперто протестуючи на перший час, я мушу звикнути, що неприємний осад фальшу топиться кавою і труїться нікотином. Решті-врешт і я стомлюся і вивішу перед їхніми почуттями білі прапори і з останніх сил слухняно прийматиму підробку за повинне, і як виснажена хворобою дитина слухняно і байдуже ковтатиму гіркі пігулки цієї фальші спостерігаючи за тим, як вони насолоджуються коханням і посміхаються одне одному вкраденою моєю посмішкою, і як вона цілуватиме його колись належним мені поцілунком.
Чи дочекаюся я повернення тієї – єдиної, названої колись ЕРАТО? Котрій писав піднесені вірші. Коли окрилений коханням летів до неї на побачення. Мабуть, не вистачить сил на щире каяття, щоб плисти в потоках бруду звичок, проти течії, в потоках буденного сміття.
Чи надовго вистачить такої «вічності»? Хтозна? І чи є на зворотнім боці підробки їх почуттів термін придатності? Навряд чи. Вона все одно нехтує подібним правилам, як і рештою з почуттів. Її недосяжна мета, свята недоторкана. ВОНА – на іншому рівні, немов десь на небі. Вона стиха, аби ніхто не бачив і не порушив те дійство, спостерігає звідти за його тривожними півснами, очікуючи від нього безперервних зізнань в коханні, перечитуючи кількаразово СМС-ки, світячи печальними зірками зіниць у його смутну душу; шукаючи порятунку від сум’яття, стомлена від утопічної ідеальної гармонії. Оплакуючи нерозділену любов, утому і загублену душу, живе за правилами, встановленими ним сліпо підкоряючись їм, стиха гаряче молячись за його очі, що їх він боїться здійняти до неї, бо з них сиплеться омана. А вона щиро повіривши в його «пориви» віддала душу за примарливе щастя, забувши про того, котрий навів на цю гріховну стежку, котрий згорає в муках від нерозділеного кохання і з головою поринає в прірву самотності – бо Всевишній справедливо покарав його за цей гріх.
Хтось має перший ступити у прірву, забути про її межі, і зламати нереальні рамки штучного раю, аби створити ідеальний сплін не існуючого на двох, останнім подихом волі та змахом зламаних крил.
От тільки їй, простій смертній, що маючи право, не наважилась привласнити його, належить небо її душі та тонкої пристрасті, а я, хворий на вічність, не маю влади над своєю душею, став маріонеткою її нових почуттів..
Їх же вічність примарливого кохання приречене на тандем страждання на відстані. Вона змусивши віддати більшість свого існування на одинокість та безцільне існування в очікуванні коротких зустрічей, вгамовуючи цю «спрагу» лише віртуальною «мастурбацією» по електронній пошті, сліпо повіривши в чистоту цих почуттів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292615
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 12.11.2011
автор: eney