Легенди буденних зим торкаються й наших реалій. Світанкові морози, блідолиці сніжинки, гострувато-ширшаві тумани, та крижані подихи вітру... Час збігає, немов налита у долоні вода; не закарбовується коренями в землі, не розливається кетягами калини, мов кров’яне зарево, не заглядає сутінками у розтрощені від надій вікна, не відламується шматочками правди на замерзлих бруківках, - він опадає разом із сірувато-жовтим листям восени.
У кутковому каміні стурбовано потріскують дрова, неначе під ними згорають у шалених агоніях звуки вчорашніх печалей. Гаванню снів блукає по місту чарівниця-ніч, а вранці обпікає свідомість хворим світлом.
Глумливий сніг завше падає на розпечені, рожеві губи, так солодко стікаючи у роздвоєне лоно душі, допоки тиша гладить розпашілу можливість жити. А у зашморгах чужих думок залишаються згарища поневолених ночей. Тих ночей, що уже давно зніміли й відійшли у нещодавне минуле. А на снігу залишились лише сліди недоспіваних долей... Смерть споконвіків цілує мертві руки, воскресивши шовкову зиму чорними завісами ледь-ледь надпитого болю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292203
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.11.2011
автор: Angeline