Сукало небо дратву дощову,
Тугим вітрам вклонялися тополі.
Летіло листя в далеч степову,
Сльотавій упокорившись сваволі.
Липка пітьма довколишніх лісів
Незрячу тінь ховала за овидом.
Німотна мла, без гуку голосів,
Вгрузала в ніч огидним страховидлом.
Ні іскорки, ні свічки наокіл -
Втрачали обрис пагорби і доли.
Ба, навіть плеса вичахлих ставків
Скляніли від небесної юдолі.
Усе завмерло, слухаючи ніч,
Безмірну ніч глухої безнадії,
Коли втрачаєш найдорожчу річ
І мруть слова, продажні, як повії.
Чолом в"юнились борозни врозріз,
Повзли думки в облудності відвертій.
Безкрила туга хлипала без сліз
І день конав в агонії присмертній.
Душа діждалась осені й зими
В притворних снах притомленого тіла.
Там молодість гарячими крильми
Колись давно своє відлеготіла.
І вже не верне осінь до весни,
І квітень після жовтня не настане.
Дивлюсь свої важкі й невтішні сни,
Та осені любить не перестану...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291869
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 09.11.2011
автор: Дощ