Дощило. Зима запінювалась, хоча грудень чітко крокував вперед. Уляна поспішала. Вона не зима, а невільна в своєму часі „працююча одиниця”, як часто жартома називав їх начальник. Отож, збиралася хутко. Та завжди, як кажуть, п’ять хвилин не вистачає. Винирнула з під’їзду, як куля. Та все ж зирнула на будинок навпроти. Так і є. На лавочці знову сидів. Василь., який побачивши її, схопився і поспішив назустріч. Притишила ходу на мить, та все ж рвонулася знову. Поспішає ж вона, дуже поспішає. А Василь вже вітався на ходу, приказуючи.
– Запізнюєшся , Улянко. А я все ж чекаю. Ще зранку чекаю, побачити тебе, - посміхнувся скупо.
- Ти б сказав, що чекаєш, я б швидше вийшла, - і собі
пожартувала жінка.
- Та що казати. Я ж все життя тебе чекаю. Люблю і
чекаю. А де чекати? Головне, що тебе побачив. - Отак вдвох підтюпцем тупотіли літні люди, несучи свою любов.
Уляна вскочила у маршрутку, дивлячись на схилену
сиву голову Василя. Отак зараз знову буде чекати на лавочці, поки вона йтиме з роботи. Віднедавна, так щоденно чекає.
Якось, вийшовши з дому, Уляна лице в лице
зустрілася з Василем. А не бачилися давно.
- Ти тут живеш? – здивувався. А я ж до дочки йду.
Живе он у тім будинку, що навпроти.
- Так, Василю, а я тут живу, і давно вже.
- А я ж, Улянко, по цій вулиці ходжу і не знаю, що
вона твоя. Тепер завжди тебе ждатиму, ось тут на лавочці.
- Чого ж мене чекати, в мене своє життя.
- Знаю, але ждатиму. Я не буду заважати, лиш
проведу дорогою.
Звичайно, тоді не повірила Уляна, розсміялася над
такою пропозицією. Але Василь чекав. Як йому це вдавалося, не розповідав. Та вранці мусив її бачити. І Уляна звикла. Привітається, перекинеться словом, пройдуть кілька хвилин поряд, і прощаються.
Сьогодні якось особливо їй шкода Василя. Та й себе,
мабуть. Згадала , як освідчувався колись їй Василь. А вона на сміх перевела . Не хотілося слухати набагато старшого хлопця. Мріяла навчатися, виїхати в місто. Ой скільки ж, то було думок про життя. Здавалося, не вмістяться всі задуми, не вистачить шляху життєвого, щоб втілити свої мрії. Яке тут освідчення. Відхилила, не думаючи. Попереду стільки нового, красивого, цікавого. А Василь заміж кличе.
Люблю, каже, відтоді, коли ще маленькою з матір’ю за руку приходила в господу. А мати часто водила доню в гості, адже вона хресною була для хлопця. Уляна не слухала, перебивала. І все про майбутнє своє розказувала. Замовк Василь.
- Все рівно буду тебе чекати, - тільки й промовив наостанку.
Так і пішли життям кожен своєю дорогою.
Уляна таки вивчилася, мала хорошу роботу, жила у місті. Вийшла заміж, народила двійко дітей. Виховувала, працювала. От тільки подружнє життя не зовсім вдало склалося. І не всі мрії її збулися. А роки котилося уже з полудня. Василь теж із часом одружився, в сім’ї його прибавилося аж п’ятеро діточок. Клопотався, піднімав кожного. Розлетілися по світу, вимощуючи свою життєву дорогу, діти. Та коли доля дарувала Уляні і Василю зустріч, він завжди стверджував, що чекає її.
- Ох, Василю, - сміялася жінка. - Яке чекаю,
коли життя вже на полустанок дочахкує.
Він зазирав їй у вічі і , по – дитячому, клявся, що чекатиме завжди. Важка стежина життя залишила його самотнім. Радів дітьми, внуками. А відтоді, коли зустрів біля дому дочки Уляну, вже не покидав її. Не набридав, не освідчувався. Лиш казав, що чекає її. І знову у відповідь жінка розсміялася, засипаючи жартами його слова. Лише десь у закапелку її душі щеміла думка про втрачені роки щастя. Та не вернути їх уже. Притаїлася мовчанкою її нерозпізнана любов. Признаватися Уляні було соромно. Прогнала вона її колись необережно, а покликати не наважувалася.
Отак і сиділа їхня любов, справжня й вічна на лавочці. Проводжала їх теплим словом, ніжною усмішкою, терплячим чеканням на зустріч...і жила у серці обох.. Жила любов. На лавочці...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291429
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.11.2011
автор: Тетяна Луківська