Довкола дмуть вітри широко.
Я намагаюсь своїм гострим оком
Заглянути за горизонт.
Не видно. Видно лиш п’ємонт,
Де наші предки здобували незалежність.
В руках – зелена карта. І манить безмежність.
Так, тут моя країна… Це не сон,
Я правді вирушаю за кордон.
Моя родина в Другу світову
Боролася за долю України.
Один упав,
А хтось емігрував
На Захід чи Сибір
З рідних степів і гір.
Вони тікали від тоталітарної неволі.
А я? А я всього лише шукаю долі.
Я народився в незалежній Україні.
І що з того? Можливо, на чужині
Є щастя десь? Піду шукати.
Я не знайшла себе. Хто я – не знати.
А я шукала гарне місце праці,
Аж поки не знайшла у чужих націй.
Я виріс в бідності. Там – краще.
Чи залишитись, чи не залишитись… Нащо?
Ти скажеш, я не патріот,
Запроданець, негідник, ідіот?
Але мені нема нічого тут робити.
Життя дається тільки раз. Я хочу жити.
Стояло нас багато на розпутті.
Шукали того сенсу, тої суті,
Для чого жити слід? і де?
Хай правду кожен сам свою знайде.
Та й розійшлися.
Мрії… Чи збулися?..
Нас зовсім трохи там зосталося стояти,
Хто вирішив нікуди не тікати.
Та й повернулися назад степами і горами,
Що всіяні камінними хрестами.
І, звісно, вони будуть сумувати.
Ніхто їх не спитає: « Нащо було виїжджати?»
Вони собі хай створюють елегії і пишуть писанки.
Але пройдуть, пройдуть роки,
І ми пройдем терновими шляхами,
Немов каменярі, руками і серцями
Збудуєм своє щастя тут.
Але роки пройдуть…
Усього цього поки що немає.
Щомиті хтось назавжди утікає.
Літак над хмарами. І вже немож спиниться.
А Україна зоряна – вона мені присниться.
25.10.2011р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291132
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 06.11.2011
автор: Анастасія Витрикуш