Укотре проживаю це життя
і кожен раз дивуюсь як уперше,
коли до мене, мов із небуття,
приходить кінь і копитами креше.
Він пнеться на диби, він так ірже
і так натужно дихає в обличчя,
немов упізнає мене і вже
з останніх сил на допомогу кличе.
А я стою й нічого не збагну,
даю цукерку - він її не бачить,
лише копитом кулю б"є земну,
виною та в його біді неначе.
І щось перевертається в мені -
притулюю до себе тіло сильне
й одразу ж розумію, що в нас спільне,
намацавши обрубки на спині.
2009
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291100
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.11.2011
автор: Ярослав Петришин