Ти просто викинеш мене на маргінез одвірок теплої і світлої душі своєї,
а я так палко мріяла залишитись твоєю...
І досі мрію, та не вірю в диво.? Хіба можливе диво біля мене?
Писимістичний настрій і липкий нестерпний страх.
Часом, шкода стає, що ти не є, приміром, птах,
Що ти повинна жити серед люду,
Приймати за монету чисту ту облуду, яку так щедро припідносить стан,
подібний до щасливого буття... Але ж я знаю, що від тоді вже моє життя
Завжди стоятиме під ковпаком омани.
Якої ж ти заслужиш в Бога шани, коханий,
За те, що лишишся опоруч мене,
За те, що питимеш із моїх уст пянкий за запах і божественний на смак
Нектар кохання. І, знаєш, адже все ж нелегко дається в відчаї таке зізнання.
Якщо ти поруч лишишся, я обіцяю - ти щасливим будеш.
Заради того, хто мене любив і попри все терпів і вірив в диво,
я переверну цілий світ, а ні, то ти скажи. І все забудеш.
І я зітру тебе із закутків душі. Хоча ти встиг так швидко там ужитись,
Що я й не знаю чи звезе отій душі ще з тим змиритись.
Можливо, краще най умліє й всне?
Не знаю. Не суди мене!
Я інша? Ні. Така як була - тендітна лялька марки "не формат":
Блискучі очі, наче від простуди і посмішка століть-століть назад.
Не варто говорити, любий, про швидкий кінець.
Словами ти зітреш усе, усе до крихти, на нівець.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291046
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.11.2011
автор: Інга Хухра