Важко тим, хто тільки мріє
Про власну дорогу.
А хто правди зерна сіє,
Тим важче, їй-богу!
Бо дорога тут урвиста
І крута й полога.
Доля теж така барвиста-
Не мина нікого.
Хан Батий (чи хто там нині?)
Прах віків колише,
Канчуком на нашій спині
Історію пише.
Е, ні, браття! Недруг клятий
Значно глибше в"ївся.
Навіть в душу немовляти
Думкою заплівся.
І ніхто його звідтуди
Не викурить зроду,
Доки є в нас, власне, люди,
Та нема народу.
Нас віками мордували
Москалі й ординці
І згадати не давали,
Що ми - українці!
Ми забули рідну хату
І рідну говірку.
Певно сіли пане-брате
Не в свою тарілку.
Ми забули рідну неньку
І пісню розлогу;
Засвіт стали козаченьки
На чужу дорогу.
Доки будемо питати
У дядька поради,
Доти й будуть допікати
Чужі конокради.
Хай не зваблять нас червінці
Й те, що булька в кварті.
Шануймося, українці,
Бо ми того варті!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290937
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 05.11.2011
автор: Дощ