Тихо i легко падав білий-білий сніг
На степ, що спав, i, мабуть, бачив сни казкові.
В цю дивну мить ніхто й подумати не міг,
Що то початок був великої любові.
У спокій сну, немов стріла, ввірвався жар
I в грудях степу запалив шалену силу –
Побачив степ не уві сні небесний дар,
А наяву – живу сніжинку білокрилу.
І він проснувся, ніби красень i не спав,
Вдихнув повітря зимове на повні груди
Й щосили вигукнув: “Я вперше покохав!
Я найщасливіший, почуйте, дивні люди!
Почуйте ті, кому далекі чудеса,
Чужий для кого трепет серця від кохання.
Скажіть же правду, синьокрилі небеса,
Вітри, розвійте прахом заздрісні зітхання!”
Він пригортав сніжинку міцно до грудей –
Вона грайливо шепотіла щось казкове.
Він милувався світлим затишком очей,
Що зігрівали, мов проміння світанкове.
Лилась розмова ніжна й тиха поміж них
Кожну хвилину: світлі дні i темні ночі –
Про вир кохання, про тепло сердець у тих,
Хто вже не в силах був повік заплющить очі…
Та засмутився степ, як тільки білий світ
З небес прорізало весни перше проміння:
“Невже, – промовив, – згасне серця живоцвіт,
Й зів’яне все, немов обрубане коріння?
Невже розтанеш просто в крапельку води
І назавжди мене, коханая, покинеш?
Полинеш в безмір й не повернешся сюди,
Як до гнізда пташина, ти вже не прилинеш?”
“Ти не тужи, коханий, долю не карай,
Не загублю тебе, повір, i не покину.
З тобою буду, милий, кожну мить, ти знай,
У серці вічно я палатиму до згину”.
Стояв у травах степ зі смутком на очах,
Та відчував її в собі – оту сніжинку –
З весни до осені щоденно в небесах
Він над собою бачив білую хмаринку.
Додолу падала з небес в обійми трав,
Щоб оживити степ дощем у літню спеку –
У кожній крапельці він серцем відчував
Свою сніжинку, що прилинула здалеку.
Туманом кутала травицю у вінку,
Як нічка темная приходила незвана.
Росою вранці цілувала у щоку,
Як цілувати може милого кохана.
А потім тихо піднімалась в небеса,
Щоб повернутися в обійми трав’янисті:
І падав дощ, вкривав туман, пливла роса,
Де квіти з травами плели вінки барвисті...
Вже грудень вітром заворожував на сон,
Земля холола, покриваючись снігами,
А серце степу билось тихо в унісон
Й відлунням линуло на зустріч голосами.
Він знову ніжив білокрилу до грудей,
Вона співала про кохання й сни казкові.
І може стане те кохання для людей
Зразком i символом безсмертної любові
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289447
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.10.2011
автор: В. Гроз