Тіло істини єдине і вічно чисте.
Ші Дао Ан
Надворі був жовтень. Але не той яскравий, барвистий, теплий… Це був розгніваний жовтень: похмурий, сніжний… Жовтень із позначкою нижче нуля на градуснику. І вона, в тонкому осінньому пальті, зі змерзлими руками й сумом в очах. Бігла розмитими канавистими дорогами на зупинку, щосили захищаючись жовтою парасолькою від снігу та дощу. Проте марно. В обличчя безжалісно вдаряв вітер. Його не хвилювало, хто перед ним: хлопець чи дівчина. Він давав ляпасів усім без розбору. Дистанція у п’ять хвилин здавалась вічністю. На зупинці юрмились люди. Осторонь стояв хлопець. Чорнявий, з глибокими брунатними очима. Ці очі когось нагадували. Когось з далекого минулого. Когось теплого. А їй було дуже холодно. Захотілось обійняти привабливого незнайомця. Але вона миттю придушила в собі це необдумане поривання. Юнак дивився на неї так, наче знав її усе життя. Зазирав у самісіньку душу. Цей погляд проникав глибоко всередину і ятрив старі рани. Розійшлись рубці. Під’їхав тролейбус, і вона миттю зникла за розсувними дверцятами старенького вусаня. Вікна запітніли від теплого дихання. І крізь них неможливо було помітити як двійко карих очей проводжали його парою скупих сльозинок, тієї ж миті замерзлих на морозі.
Тролейбус їхав, здавалося, цілу вічність… Що п’ять хвилин дверцята розсувалися і всередину вривався крижаний вітер, заштовхуючи в залізне черево вусаня своїх скалічених жертв. Ті, закриваючи парасольки і струшуючи з себе сніжинки, приземлялися на тверді обшарпані сидіння, щосили кутаючись в легкі осінні пальта. Тремтячим від холоду кулачком вона протерла скло…
За вікном лютувала негода. А ще вчора сяяло сонце. Така погода була нестерпною, проте, десь глибоко в душі, навіть тішила, (але вона ніколи б не зізналася собі у цьому). Хіба потребує сонця й без того пустельний степ? А ще недавно вона так сильно його жадала. Тролейбус зупинився на світлофорі, і з ним порівнялася симпатична срібляста автівка. Вона вглядалася в непізнавану постать за кермом. «Ні. Не він...» - розчаровано опустила очі. Мимоволі згадалося як після чергової сварки заскочила в його стареньку машину. Серце вискакувало з грудей. Очі сяяли від щастя. Надворі панувало літо. І він був такий смішний і теплий. Теплий і смішний. Вогні нічного Франківська сяяли як ніколи яскраво, а небо було чистим і зоряним. Хотілося повернутись туди, на заднє сидіння тієї старенької… Але тепер вона вже в минулому. Пам’яталося ще, як він замріяно говорив про цю сріблясту красуню, хм, ще тоді машину майбутнього. А зараз вже таку реально втілену мрію. Вона ще жартувала з нього, не зводячи погляду з довгих кучерявих вій, під якими ховалися два мініатюрних моря, його очі. Серце відчувало наближення чогось невідворотного. Його проймало різким пекучим болем, і в ту мить вона вже знала, що це востаннє сидить з ним поруч тут, у цій машині, машині минулого. Тепер вона вже відчувала певну спорідненість з нею. У них в обох був спільний спогад. І вони обидві мали одного власника. І він їх обох замінив новими іграшками. У однієї був залізний двигун, а у іншої серце – з плоті й крові. Він вже тоді задивлявся на інших, вимальовував у своїй уяві нових коханих. І ось – усе як мріяв. Нова срібляста коханка у гаражі, інша, чорнява – у серці. Щасливий…
Очі наповнилися слізьми, але стримались , хоч комусь затишно серед цього жовтневого потопу. Дверцята розсунулись, і крижаний вітер ударив в обличчя, нагадавши, що час виходити. Місто здавалося чужим та ворожим. Поодинокі сірі парасольки збивали з ніг, тим часом як нелюдимі вулиці жахали своєю незвичною просторістю. Яскраво освітлені кольорові вітрини на фоні фатально-сірого неба та буревію виглядали дещо по-дурному і навіювали відчуття трагікомедії. Складалося враження, що ти є маленькою часточкою вдало-спланованого фарсу. Біля кислотно-рожевого бутика стояв манекен дистрофічної подоби дівчини в нижній білизні. На кістлявих ніжках красувалися звабливі панчішки кольору «бордо», а фасад облягав кораловий пеньюар. Найдивовижнішим був той факт, що гламурний прибулець посміхався. Відчуття трагіфарсу посилювалось. «І не холодно тобі тут стовбичити в таку погодку?» - промовила дівчина з жовтою парасолькою до ексцентричного манекена. Мабуть, питання було риторичним, так як дурнувата посмішка не зникла з пластмасових губ. Манекен спокійно шкірився далі. На мить їй закортіло помінятись з ним місцями. Адже він був таким вдавано-щасливим на цьому лютому холоді, таким спокійним і доречним, таким, якими і повинні бути декорації у бутафорному світі.
Вона йшла, раз у раз ступаючи в глибокі калюжі, і згадувала ту примітивну дитячу казочку про дерев’яних чоловічків, у яких не було серця. Автор намагався довести наївним дітлахам, що їх життя було вбогим і позбавленим змісту. Та, проте, вона б з радістю посперечалася з ним на предмет наявності сердечного клапана у грудях цих сердег. – Не секрет, як закінчив своє самаритянське існування той бідолашний піддослідний чоловічок з сердечним імплантатом. І навіщо воно, те серце? – Хіба для того, щоб розбиватися, а потім, аби ми латали його дешевими нитками невмілими стіжками. Та який у цьому сенс? Шви усе одно розходяться. Кров просочується крізь одяг. І ми тиняємось вулицями з кривавими плямами на грудях, вітаючись закривавленими руками з перехожими. Ми пахнемо болем. І вся ця метушня з залатуванням ран дешевими нитками виявляється даремною і нічого не вартою. Хіба ж не легше було стекти кров’ю з першого разу. Для чого стільки змарнованого часу? Навіщо увесь цей цирк, знов і знов…
Зненацька її роздуми обірвала чиясь сильна рука, яка схопила її за лікоть… Нога шубовснула в калюжу неприпустимої глибини і безпорадно вивернулась. Якби не ця рука… Мабуть, вона б опинилася прямісінько по-сусідству з мокрим листям, що виблискувало жовтявими животиками в сріблястій грязюці. Рука була мускулистою, одягненою в вельветовий рукав світло-коричневого кольору. Вона її упізнала. Це була найсильніша і найніжніша рука водночас. За ті дві ночі вона встигла вивчити її на зубок. Вона могла змалювати з точністю до ста відсотків усі її вигини, найнепомітніше шрамики і навіть лінії на долонях. Вона зуміла б навіть з заплющеними очима вирізнити її серед сотні інших лише на дотик. Вона кохала цю руку так, як не кохатиме ніхто більше після неї. « Будьте обережні!». – проказав власник руки незнайомим голосом. «Ні. Не він...» – розчаровано опустила очі. Вона ще досі стояла по щиколотку в калюжі. Нога продовжувала зрадницьки боліти, а в лакових чобітках похлюпувало в такт дощу монотонне «хлюп-хлюп».
«Якого кольору печаль? - Мабуть, жовтого». – розмірковувала вона, споглядаючи, як ще зеленуватий кленовий листок впав у багнюку, зробивши тричі сальто у повітрі. «Напевно, він віддав би все, що мав, за те, щоб його повернули на дерево», - продовжувала розмірковувати. Але він не мав нічого. І нічого було віддавати. І помирав він просто так, без причини. Хіба причиною можна було назвати осінь. Але ж хіба це вдалий привід для смерті?
Нарешті вона дісталася до місця призначення. Культурно-мистецький центр "Є" за два неповних місяці став якимсь на диво рідним, перебувати тут було приємно. Вона не знала чому, можливо, причиною були близькі по світосприйнятті люди, а може, вона тікала сюди від жовтня? Вона, як завжди, спізнилась. В імітованій аудиторії творчий процес був у розпалі. На білому екрані вимальовувались голограми. В душі навколо своєї осі крутилась жовта куля безвиході. Настрій нагадував параболу, лавіруючи то вверх до стелі, то нижче плінтуса. Думки були далеко. Мозок відключений. А очі вдивлялися в чиюсь знайому спину в гранатовій сорочці в витіюватий квадрат... чиєсь пухнасте каштанове… курчаве волосся. «Ні, не він» - розчаровано опустила очі. Надворі було о пів на десяту. Ніч перейняла денну естафету. Сніг не припинявся. Стометрівка потопала у сльоті. Геть змоклі чобітки стукотіли набійками об бруківку. Де-не-де зненацька з’являлися і так само раптово зникали нерозбірливі постаті. Здавалося, ця дорога вела в імпровізоване пекло, а ноги самі вели її на ешафот.
Зупинка, як завжди, зустріла привітним гарчанням двигунів, яке видавали жовті гусениці, що повзли незнайомими їй маршрутами. Вони підповзали на своїх куцих лапках до самісіньких її ніг і, обділені увагою, зникали за монохромною стіною зі снігу та дощу. Руки побагровіли від стужі, а згодом і зовсім посиніли. Усе тіло калатало від холоду та гніву. Вона стояла вся знесилена, самотня та змерзла, одна серед жовтневого буревію. А потрібна маршрутка все не з’являлась. Переминалась з ноги на ногу, міцно стискаючи в руках жовту парасольку. Цікаво, якби він проїжджав поряд, чи помітив би мене? А якби помітив, чи зупинився б на якусь мить? Чи може злякано поїхав би геть, подалі від минулого? – Не давали спокою сріблясті й синюваті автівки.
«А ось і потрібна гусениця!» – зраділа вона. Тепле повітря у череві довгоочікуваного створіння вдарило контрастом по розпашіло-пекучих щоках. Тут було добре, як ніколи… Flashback і ось він сидить біля неї, гріючи її змерзлі рученята в своїх теплих долонях. А з-під довгих кучерявих вій промениться світло південного сонця й тепло гарячого піску. Він кліпає. І, здається, що десь неподалік хлюпочуть чорноморські хвилі. Знову flashback – і він стоїть над нею, тримаючись за обшарпаний поручень. В очах весна, у посмішці - щастя, в руках – її доля. І нічого, що за вікном заметіль, нічого, що морозець пощипує щічки. Незабаром буде гарячий чай з романтично-еротичним смаком та кольором. Тепла розмова. Її любов. У сильних та ніжних руках. У недбалих руках. Але це буде потім.
Стискаючи в руках мобільник, гортала сторінки телефонної книги, поперемінно зупиняючись навпроти: П. С. Р. «Я люблю тебе» - пролепетала вже забуті три слова. – «Люблю»… Але ніхто не почув, ніхто не відгукнувся. Та й кому воно призначалось, оте «люблю»? Кому воно потрібне, це банальне буквосполучення? «Для чого людині серце?» - не давала спокою назва того оповідання про дерев’яних чоловічків. Мабуть, для того, щоб переживати маленьку клінічну смерть щоразу, як його розбивають. А може всьому цьому є якесь логічне пояснення, глобальна причина, заради якої варто ще не раз зціпивши зуби збирати друзки розбитого серця? Хто зна. А поки що…
Дверцята розчинились. До болю знайомий ляпас по обличчю. Несподіваний порив вітру і жовта парасолька в ауті. Неначе на чиєсь прохання згасли ліхтарі. Вона йшла канавистою дорогою, по коліна в багнюці. З волосся стікали дощові краплини. На щоках танули сніжинки. На очі наверталися сльози. І падали додолу, змішуючись з дощем. І не було сенсу вгадувати в поодиноких постатях чиїсь знайомі рухи, частини тіла, елементи одягу. Вона знала напевне, що ця дорога веде її додому, туди, де ніхто не чекає, туди, де немає запашного та теплого чаю (тому що від тоді вона не п’є чаю), туди, де безсоння чатує в закутках, а ранок дратує своєю неминучою прийдешністю. І вся вдавана успішність її існування не вартувала нічого, адже усе те, що вона творила, усе те, чого прагнула й досягала, робилося не заради марнославства, не задля себе, це все робилося для того, аби почути знову це щире « я тебе люблю» з його вуст, аби заслужити своїми здобутками ці «три звичних слова». Та хіба ж кохання можна заслужити?
Було так холодно, так страшно на цих порожніх вулицях. А поряд нікого. І слова «я тебе люблю», сказані в порожнечу, не вартували нічого. Вони втратили для неї свій зміст. Тепер вони звучали фальшиво. З чиїх уст би не злетіли, та все одно на смак нагадували напівфабрикат. Вона кинула своє серце у те багаття, яке роками розпалювали ті, кого не хвилювала його доля. Воно феєрично згоріло, залишивши по собі жертовне попелище. Тепер вона нагадувала одного з племені тих чоловічків, життя яких було вбогим і позбавленим змісту. Вона позбулася серця, яке було призначене для того, щоб кохати. Навіщо їй серце, якщо вона боїться його відкрити?
Flashback. Вона віддала би усе, щоб повернути цю теплу посмішку, неначе той листок, опалий з клену. Але, на жаль, вони обоє не в змозі спинити осінь. Листя вмирає марно.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289081
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.10.2011
автор: Інга Хухра