Регоче вітер, грім гримить,
Колискою дерев верхів’я
Хитаються. І вже горить
Вогнем небесне піднебіння.
Чорніє день, і всі спішать,
Ховаються у нірках темних,
І тільки ластівки летять,
Кружляють в вихрі хмар буремних.
І розродилася вона
Води потоком – синя хмара.
Ревли від болю небеса –
То блискавка їх роздирала.
А він, як старий дуб, стояв,
Ціпком все тикаючи в небо,
Беззубим ротом щось казав
Та накладав хрести на себе.
Замовкло… Вітер-бурелом
Тікав від нього далі, далі
І в полі чистім, за селом
Знітився, стих в німій печалі.
Схиливши голову сумну,
Стояв він, ніби щось забрали…
Солоні крапельки дощу
По зморщених щоках стікали.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289008
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 27.10.2011
автор: Г. Король