КОПИЦЯ
День мав бути погожим – ніщо не передвіщало дощу і, сьогодні, всі збиралися іти громадити на городі сіно. Після сніданку у дітей був піднесений настрій – їм дозволили самим скласти копицю. Хоча вони і були звичайнісінькими дітьми і любили “давити сачка” , “гасати” з ранку до вечора бо' зна' де і виробляти ка' зна – що, але складати сіно у власну копицю – то річ зовсім інша!
Але вже одразу ж біля хазяйського реманенту між ними, як часто і з усіма дітьми виникла сварка: вони не могли поділити між собою двоє грабель і одні вила. Дівчина, на вигляд - років чотирнадцять, з довгою золотистою косою, бровами в розліт, ясними очима і пухлими губами, тягнула до себе одні граблі і жваво доказувала:
— Вони з довгим держаком і вам буде не зручно, бо ви ще малі!
Серельдущий, з русявим волоссям, хитрими очима і прудкими ногами, був молодший від неї на два роки, а найменший, також русявий, але весь обсипаний ластовинням мав вісім літ від роду, але також намагався схопитися за щось, що побільше.
— Годі, вам! – перервала їх мати. – Біжіть до вуйни Олити і позичте ще вила і граблі. Буде кожен мати. На городі спочатку згромадите, а потім усі разом складатимете; щоб більше не сварилися! – огрядна молодиця, вона вже на перед знала їхні майбутні суперечки, то якось, як могла, намагалася їм запобігти.
Дітей, наче здуло вітром – усі побігли позичати вила.
— Тут паші – на годину роботи. Ти, Ганю, йди дій корову, а ми і самі впораємся, тим паче, шо у нас ціла “скиртувальна бригада”, - це говорила шестидесятилітня жінка, бабуня “скиртувальної бригади”, весь час поглядаючи на дітлахів, що наполегливо гребли сіно у валки і зносили їх до купи.
— Ану, хто кращу складе? Ви, чи бабка з дідом? – запитала мати, та діти її не чули. Вони були захоплені сво-єю роботою. – Перший раз вони отак щось роблять, а то ж і не пряником і не батогом не змусиш… А це ще й без сварок і суперечок! – вона задоволено посміхнулась і пішла.
Сонце уже припікало. Діти, хоч так старалися, але ніяк не могли випередити дідуся з бабусею – у тих уже було пів копиці складжено, а вони лише закінчували громадити. Хоча бабуся копицю складала одразу ж беручи сіно з покосів, але малим так було не зручно, бо м'яке, запашне сіно весь час просочувалося крізь зубці вил, немов пісок, і поки вони доносили до купи, то половина уже знову була на землі. Тож їм легше було нагромадити валків,
а потім уже великими оберемками зносити все до купи. Так все ж вони і працюють не так швидко. Одначе, через деякий час, їхня половина ділянки була загромаджена і сіно було знесено до купи. Залишилося останнє.
За складання сіна вони взялися дружно і ретельно.
З діловитістю інженера, вони ходили з вилами навколо однієї купки сіна, на яку все потрохи складали і скла-дали нові навильники запашної, добре висушеної трави, яка їм зараз видавалась дуже смачною. Воно, навіть, куштували деякі стеблини. Копіюючи корову, вони румигали і шкірилися одне з одного. Вони перевертали туди-сюди оберемки сіна, складали його, хоча воно не завжди і трималося купи, але вони усіма можливими засобами утримували його на місці. Найбільше їм сподобався один – вилазити на гору і притолочувати, але копиця за кожним разом все вищала і вищала, і було незручно вже вилазити, та й коли вже хтось скочувався з верхівки з задоволеним гоготінням, то зтягував з собою більше паші, ніж закріпили. Дитяча винахідливість не має меж:
— Отако будемо: хтось закидає сіно і тримає його там вилами, а інші бігом зверху накидають ще і ще, - запропонувала Катерина, що оглядала висхлу квітку конюшини яка стирчала з копиці, і її одразу ж підтримав наймолодший – Миколка.
Цей засіб виявився менш ефективним, але все ж таки давав свої результати і деяка частка трави залишалася триматись.
З горем на половину робота була завершена.
Що то була за копиця!!!
Щоб порівняти з сусідньою, що зробили старі, вже досвідчені люди і яка нагадувала казахську юрту, то не знайшовся би такий сміливець – вона була на все схожа, але не на копицю! Якби про неї можна було б виразитись мовою мистецтва, то, грубо кажучи, її назвали б найабстрактнішою абстракцією. Але дітлахи, наче заворожені, ходили навкруги свого творіння і не могли намилуватися – з якого боку не підійди – побачиш щось нове. З одного боку вона нагадувала піраміду Хеопса, з іншого – Ейфелеву вежу. Назви усіх відомих пам'яток архітектури вилітали із уст малечі і кожна чимось таки нагадувала оригінал, з якого було “скопійовано” копицю.
— Я чув по телевізору, що найкраще розглядати якісь картини або статуї – збоку, з невеликої відстані, або з верхи… - не встиг Євген мовити до кінця, як Катерина з Миколою уже сиділи на одному з конарів старої яблуні, що росла серед городу. “Ні в тин, ні в ворота” , як казала бабка, але ніхто не наважувався її зрізати, бо вона щиро плодоносила золотими яблуками, але зараз з неї звисало лише три дитячі голови.
— Так, діти, перед вами повна рельєфна карта каньйону Колорадо, - заявила дівчина, що уже у школі вивчала курс географії і навчилася до того ж копіювати деяких учителів.
Злізши на землю, Катерина уже була в ролі гіда:
—… А по праву сторону від нас Ви можете спостерігати величний Собор Паризької Богоматері, який вражає нас своєю величчю і архітектурною довершеністю майстрів, і який свого часу оспівував великий геній літератури Віктор Гюго в своєму однойменному романі… Миша!!!! – заверещала Катька, відскочивши на декілька кроків у бік.
— Це прихожани ідуть на обідню відправу, - мовив дід, що весь час спостерігав за онуками і легенько посміхався в свої сивуваті вуса.
— Ой, мама вже іде!
— Де?
— Та ондо, межею. Ум, не туди дивишся. Ондо!
— Мамо, мамо! Як тобі наша копичка?
— Котра? – запитала вона, ставлячи дійницю з свіжим молоком, хоча їхню неможливо було переплутати.
— Ганю, як там корова сьогодні? Не билася?
— Бабко, нащо Вам та корова!? – перебили діти. – Хай мама краще похвалить нас.
— Молодці. Молодці ви у мене. А тепер біжіть додому і беріть брезент і верету. Бабчина постоїть, а вашу по-носимо.
— ???
¬— На перший раз – то дуже добре, але люди будуть з вас сміятися і скажуть: “Що це за хазяї – господарі? Такі великі діти, а, навіть, сіно не можуть до пуття скласти”. Я вас не сварю, але подивіться самі на неї – це ж ка' зна' що, - вона в душі нічого не мала проти, але вона знала, що поряд і з похвалою повинна бути присутня і критика, - До того ж, якщо піде дощ вночі, то ваша копичка наскрізь промокне і сіно спріє і зогниє. І вся ваша робота – коту під хвіст…
— Да?! А дідова шо – не змокне?! – єхидно в один голос…
— Дідова не змокне, бо вона правильно складена, і вода з неї скотиться, як з криші…
Дітям на мить здалося, що то і справді незграбно скидана паша, але то лише на мить, бо, як то кажуть в народі: “Кожна жаба своє болото вихваляє” , то вони й не стали себе критикувати. До того ж то був плід їхньої співпраці. Але все-таки їх розпашілі від денної спеки і праці обличчя набрали скорботного вигляду і вони побрели додому, щоб взяти верети, в яких будуть носити їхню копичку, не думаючи про те, що вони вклали у неї багато своїх іще молодих, запальних сил.
Але цей день їх приблизив трішки до того, що вони відтепер будуть вже трохи більше поважати працю інших людей.
/ лютий 1999 /
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288652
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.10.2011
автор: Саня Труш