Ти говорив мені у вічі, що кохаєш.
Казав, що не забудеш, не зітреш.
Ти клявся, що навіки памятаєш,
Що я у тебе перша й назавжди.
Невже перед собою був ти чесним,
Годуючи мене безглуздям цим?
Тепер вже розпинайся перед Богом,
Доводь йому, яким ти був дурним.
Ти щиро промовляв, що ми, мов рідні,
Що я тобі тепер немов сестра.
А зараз всім доводиш, що негідна
Такої честі стала раптом я.
Ти запевняв мене, що завжди поруч
Лишатимешся, ким би не були.
А зараз ти чужий і незнайомий.
Що трапилось, рідненький, поясни?
Казав, що будеш плакати й сміятись
Зі мною разом. Та тобі є з ким.
Виходить легко забирати фрази назад.
Нема їх. Лише дим.
"Не було тут кохання." Так. Не було.
"Не було, мабуть, й дружби". Мабуть, теж.
Вдаватиму, що я усе забула.
Ти стер усе? Як ні, то все зітреш.
Лише благаю, котику, із нею
Обачним будь. За фразами слідкуй.
Не обіцяй їй вічного земного...
Тут все минає, скільки не лікуй.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287658
Рубрика:
дата надходження 21.10.2011
автор: Інга Хухра