Соловецький сон останнього кошового,
Гірка печаль кам*яного,німого мішка...
Молодим я чув дихання степу святого,
А тепер голі стіни-безжальна часу рука!
А тепер тільки стіни:водою скапує вічність,
Наді мною застигла жорстокого часу рука...
Де,де,тепер,ти моя кароока ніжність!?
Єдина втіха,старого вже січовика...
Приходиш з туману спогадів до мене,
Моя перша,і остання,юнацька любов,
Коли лиш для нас горіло сонце черлене,
А в жилах вирувала свята і світла,кров.
Ти приходиш з давноминулого до мене,
Моя перша і остання,проте вічна любов....
Ти падаєш в душу сонцем черленим...
Втішаєш,сльозами і люттю отруєну кров!
А Пам*ять,пам*ять,збереже цей древній монастир,
І цей похмурий,ненависний,каземат,
Нащадки,житимуть на куплений шаблями,мир,
І знатимуть,що вистраждав я не дарма!
16.10.2011
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286615
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 16.10.2011
автор: Той,що воює з вітряками