Я не пишу поезію: вона мені пахне Тобою. Лускає стиглістю і бентегою, як гранатове яблуко, що пекло долоні. Чорнявий Хтось випивав мої очі... І було так зелено , і було так болісно. Трощила стигле тіло шкла. Молилась. Ще мить. Врешті народжуваласть нерухомість. Спека. Чиясь душа дощила...
Я не пишу поезію: вона мені пахне Тобою. Жахливо пітніли троянди. Зов'ялою смутою брижилась кімната. Тут панувало від-чуття при-сутності: запилений гранчак, нудотна скатертина із жовтаво-болотними соняхами, потертий шмат старих шпалер. У ніздрі б'є до одурілості різкий пах чийогось чекання. Вже нестерпно, смертно, ствердло. Гостро. Всюди наштовхуюсь на кути. Жаль. А Ти міг би бути Кантом. Або просто подарувати жоржини.
Я не пишу поезію: вона мені пахне Тобою. Таке досвіття буває не часто. Хіба тільки до світу. Коли блаженно біснувався хаос, і трембітав мій неспокій. Мені дихалося Твоєю сторозп'ятістю, залізом і цуценятами. Я кришила цей простір сновид і запивала густою кров'ю айстр. Мені сташенно важливо, що мій прапрадід - відьмак. Може, тому я не пишу поезію. І ще... Я Тобі пахну життям. Але ти так і не став Кантом. Навіть не подарував жоржини. Жовті. Навіть не розбив гранчак, не спалив кімнати, не став мною. Загубився в тріскучих розламах метро, як цуценя, як айстра, як поезія, яку я, на жаль, не пишу...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286517
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.10.2011
автор: Суща