«Все буде добре» ,промовила я з усмішкою на обличчі, хоча в душі сама не вірила своїм словам. В очах з явилися сльози
Поїхали. Сонце зайшло за хмари, хоча, ще дві хвилини тому небо було ясним, без жодної хмаринки, красива музика, яка лунала з магнітофона, раптом здалася страшною, повіяв вітер, траса... швидкість сто кілометрів на годину... ми наче летіли... стало моторошно і лячно «Якось страшно », слова немов самі зірвалися з вуст... «Чого ти боїшся?», розсміялися батьки. «Не знаю », на обличчі з'явилася вдавана усмішка, на яку ніхто не звернув уваги. Ми під'їжджали все ближче... колона машин на трасі?.. дивно... Швидкість зменшувалась... «Невже дороги ремонтують?», усміхнулась мама, «Ні, там... там щось страшне... щось сталося...», у татовому голосі повіяло страхом і чимось... чимось холодним... По шкірі побігли мурашки. Машини рушили по зустрічній смузі... ми поїхали за ними, вертатися не було як: дорога одна. АВАРІЯ... страшна аварія... речі розкидані по асфальті... дим... розірваний мотор посеред дороги... кров... мертва людина... машина вибухнула... водій згорів... згорів, коли був ще живим...у полум'ї... В душі стало пусто, говорити не хотілося, мову наче відняло... В голові одне за одним виникали питання і моторошні думки, які ятрили душу: «А що, коли в нього залишилися діти, дружина, батьки, друзі, рідні, які навіть не підозрюють що сталося. Можливо для них він був життям і що тепер?.. А що, коли зараз хтось чекає на нього, готується до приїзду, думає, що нарешті побачить, бо дуже скучив... і... і як вони житимуть далі?.. А раптом, у того чоловіка не було рідних, близьких, і його смерть не стривожить нікого, ніхто не заплаче за ним... Страшно...»
Тільки проїхавши місце біди, я відчула, як припікає сонце. За вікном було весело: блакитне небо, по якому пливли легкі білі хмаринки, було надзвичайно красивим і по-дитячому безтурботним, сонце розливало своє золотаве сяйво на зелені жита, у повітрі пахло свободою... Але це не тішило... в душі залишився гіркий осад, який отруював все: і чудовий настрій, і веселу атмосферу в салоні... Я довго думала, говорити чи ні, а потім, порушивши тишу, промовила: «Я ж казала, що страшно...». Всі і далі мовчали, тільки сестра, у якої очі були повні страху і смутку, сказала: «Ну ти екстрасенс якийсь...». Я промовчала, закрила очі і намагалася заснути, в голові все одно крутилася картинка про ту аварію, перед очима стояло побачене, але час і втома подолали усе і я повільно провалилася у сон...
Не знаю, було це випадковістю чи ще чимось, але однозначно, тоді мені стало страшно, хоч і ніхто не повірив...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285692
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.10.2011
автор: Настя Мозгова