мене побільшало…

Мене  побільшало  з  літами,  
як  обрію  –  під  небеса.
Вітри  здаються  там  братами,
день  капелюшком  нависа.
Я  розростаюся  в  корінні,
я  роздаюся  серцем  вшир.
І  лопотять  сліди  по  ріні  –
дні,  до  яких  ти  не  спішив.

У  Музи  я  була  за  свідка,
за  подругу  –  дзвінкій  бджолі…
Мені  приходили  нізвідки
маленькі  радощі  й  жалі.
Зозуля  слала  телеграми
і  час  життя  ще  не  труїв.
Коротка  вісточка  від  мами
із  рідних  батьківських  країв…

І  крила  важчали  потроху
від  татових  стражденних  віч…
Коли  упали  до  порогу
краплини  поминальних  свіч  –  
мене  побільшало  печаллю
(ховала  глибоко  сльозу)…
Вона  карала  й  пробачала  –
моя  молитва,  сповідь,  суд.

Побільшало  мене,  нівроку  –
онукам,  дітям  завдяки.
Не  гнуть  мене  доземно  роки
(зізнаюсь,  швидше  навпаки!)
Мене  побільшало  не  в  плечах,
шлях  непростим  був  не  дарма,
бо  серце  клекотом  лелечим  
мене  до  сонця  підійма.

Бо  в  грудях  я  несу  покуту,
бо  ждуть  на  обрії  жнива.
Творцем  до  днів  земних  прикута,
і  долі  іншої  нема.  
3.06.2011

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285359
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 10.10.2011
автор: Omega