Ми куртизани власної моралі.
Ми самі в себе душу відібрали.
Офірували гідністю країни,
щоб інші експансію породили.
Озброїлись ми мовою чужою,
бо власна це ж не бренд цього сезону.
Забули ми про націю єдину,
Про нашу нездоланну Україну.
Повідтинали ми живе коріння,
Нерозуміючи,що мова це спасіння.
Це те,єдинне,що тримає разом,
що не дає нас знищити відразу.
Ми інваліди власної культури.
Ми вже забули ,що таке цензура.
Паралізовані ми мовою чужою.
На рідну в нас вже алергія знову.
Русифікація вже в жилах українців,
Але ще не дійшла до серця,ще боїться.
Дискрімінацію ми самі собі зробим.
Нам тільки дай накказ,ми вже готові.
Не в перший раз нам бути вже рабами.
До цього звикли.
Де ж там наше право?
Це ж українська сутність,де балачка,
невже заснули ми у вічній сплячці?
Що сталося з тобою Україна?
На кого ти залишила надії?
Ми в вічному інфаркті й поневолі.
А лінгвоцид це мабуть наша доля.
Хтось каже рабська мова,хтось забута.
Але вона завжди всім,як отрута.
Хіба вона погана?!Я не вірю.
Вона ж у нас єдинна в серцевинні.
Хіба це норма? Батьківщина і без мови?
І тиша,бо нема на те розмови.
Питання знято,вже давно, адаптувались,
за що боролись вже забули,хіба ми переймались?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284853
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 07.10.2011
автор: PoInna