ВІДОБРАЖЕННЯ
— Ні…
—Так!
—Ні…- стогнав він.
—Так! – Коротко казала вона.
— Ні! Ти брешеш! – він сидів у неї в ногах і з розпачем дивився в її очі, намагаючись побачити в них той легкий блиск, що завжди мигтів, коли вона брехала.
— Так, я ніколи тебе не кохала, ти був лише черговим потенційним партнером. Так, мені подобається твоє тіло, твоє волосся, твої пестощі, але я нікого і ніколи не кохала, і ти – не виключення.
— Не вірю, не вірю, ти брешеш! – вже кричав він в розпачі.
— За весь цей час, що ми з тобою разом були я вперше щира, - вона красивою, витонченою рукою гралася його світло-каштановим волоссям, а він не звертав уваги на те, що його стильна зачіска перетворюється на казна-що.
Після невеличкої паузи з обох сторін вона мовила:
— Якщо бути і далі відвертою, то скажу, що ти у мене був найкращим коханцем і ти мені, навіть трохи симпатизував.. трохи. Я до тебе звикла, - побачивши в його очах вогник надії, вона промовила, наче відрубала, - Ненавиджу! Геть! І.. пробач…
Вона підвелася і повитягала із зачіски шпильки: коси рудим вогнем розпалися на її оголені плечі, лоскочучи її, від чого вона здригнула плечима, наче й сіправді обпеклася. Вона булла висока і статна, округлість лиця доповнювали червоні, великі, безувстидні губи, задертий трохи до гори ніс і очі, кольору волосся.
— Ти ще довго будеш сидіти? Мені бракує часу.
Він підвівся, поправив костюм і рушив до дверей.
— Зажди, - вже біля порогу почув він і обернувся, а вона припала до нього в палкім поцілунку.
“Довше страждатиме”, - промайнула у неї думка, а він, знову відчувши солодко-теплий смак її вуст, відпихнув її і, як ошпарений кинувся вниз по сходам.
— Прощавай! – пролунало йому вслід.
На вулиці на нього накинувся брудний вітер, але він не зміг остудити роз'ятреної душі. Олексій тихою ходою тинявся вулицями з опущеною головою, деколи підіймаючи її, і мружачи очі на сонце, що хоч і в тумані, але все ж таки різало очі. Перехожі сторонилися його, як прокаженого, і, оглядаючись, думали: що це може так вразити людину, щоб вона була та-ка байдужа до всього, ніби мішком прибита. А він усе йшов. Вітер чисто розпатлав йому волосся, на костюм дрібною росою осідав туман. “Може зайти?” – блискавкою серед купи думок промайнула одна, коли він проходив повз кав'ярню. Тіло якось саме повернулося і по інерції він ступив у залу, осяяну безліччю ламп і красивими квітами. “Немов якесь свято ”- знову майнула думка і так саме згасла, як і попередні.
— Будете щось замовляти, чи просто так посидите? – запитав офіціант, вигляд якого так і кричав: ”Свято, свято!”
— Подвійну каву. Холодну і без цукру, - мовив Олексій.
“Такі ж, як і її очі”, - подумав він, розглядаючи букет із якихось жовтогарячих квіток, поки офіціант виконував замовлення.
— Ваша кава, - мовив офіціант, - може ще чогось?
— Ні, дякую.
Посьорбуючи каву, він роздивлявся навкруги. За кожним столиком, що були зайняті, сиділи парами. Йому защемило серце – ось і ми отак сиділи удвох, балакали, цілувалися… Кав'ярня була затишна: теплого персикового кольору стіни були оздоблені картинами пейзажів заходу, чи сходу сонця і дзеркалами. І, раптом, він побачив таке, що по його тілу пробігли дрібнісінькі мурашки: з протилежного боку на нього дивилося потворне страхіття: зсутулені до неможливого плечі, запавші очі, погляд не тривкий, блукаючий і відречений, бліде, ледь не зелене обличчя, навіть вуха, наче прив'яли, обвітрені губи, розкидані вітром коси і, здавалося, що постать от-от заб'ється в агонії. “Господи, невже це – я?” – перелякано прошепотів Олексій, розуміючи, що то його відображення у дзеркалі…
Він підійшов до люстра: ”Н-даа… Що робить з нами кохання. Скільки – но в моїх очах смутку. Смутку, печалі, туги, жалю, болю і трагізму. Якби тут був художник, моє зображення він змалював би, назвавши полотно “Увесь трагізм долі на однім людськім обличчі”. Бідні мої очі, якби у них хтось заглянув, то утопився би в їхній глибині, заповненій смутком до “мінус нескінченності” – спробував він пожартувати, але замість посмішки вийшло щось незграбне і жахливе. “Посмішкою Джоконди і не назвеш” ,- з'єхидничав він. Він дивився на своє зображення і не бачив його. Перед ним пропливали картини пережитого з Оленою – спогади. І, чим більше він згадував, то все більше його зображення у дзеркалі набирало жалюгідного вигляду. Побачивши свою жалюгідність, він посміхнувся, але вже натуральніше і з виглядом людини, яка три доби просиділа біля ліжка хворого, не стуляючи очей. Долонями він закрив лице і трохи так посидів, а потім забрав руки так, ніби знімав з лиця утому. Відображення вже було його трохи привітнішим і симпатичнішим. “У мене брат – красунчик – усі жінки його”… - згадав він слова сестри на одній з вечірок. “Так. Красивий і відречений”. – промайнула думка і він заплакав, заплакав, як маленька дитина, котру несправедливо образили…
Сльози висохли. Рукою він пестив свій образ, немов це було не просте зображення, а кохана людина; цілував його. Відвідувачі потроху звертали свої погляди у його бік – таке не щодня побачиш. А Олексій, наче божевільний, став навколішки і з пристрастю обіймав колонну на якій кріпилося дзеркало. Величезне, більше за людину.
— Ненавиджу!!! – почувся крик Олексія. Він з усієї, що є сили, ударив по склу. Шматки скла з дзенькотом падали на підлогу, зачіпаючи при цьому і Олексійову постать, розсікаючи і ранячи його лице, груди, руки…
Тіло лежало в калюжі крові, а з юрби, що його оточила чулися голоси:
—“Швидка” вже виїхала, може врятують…
— До чого довели, га?..
— Бідолашний…
— Мабуть важко було…
— Та псих якийсь. Їх, таких багато ходить…
— Кхм! Пробачте! – десь, як з того світу, обриваючи потік думок і повертаючи Олексія в реальність, донісся дівочий голос. – Мене звуть Мариною.
— Альоша, - представився і вже повністю облишив країну фантазії.
— А я Вас ще на вулиці помітила, - провадила Марина сідаючи і ставлячи біля себе кошик з квітами. Пасмо чорного, як смоль, волосся вибилося з-під капелюха і звисало по щоці аж до губ, що були підведені блідою коричневою помадою і весь час при розмові розтягувались в посмішці, оголяючи красиві білі зуби. Ніс у неї був прямий до непристойності, а очі темно – сірі, наче грозова хмара. Але не грізні, а навпаки – веселі, зі жвавими вогниками – блискавками. І уся вона була якась радісна, осяяна. Одяг свідчив про те, що вона собі не відмовляє. – Я – фотомодель , але у вільний від зйомок час підробляю. Від нудьги. Зранку зйомки (коли є), а ввечері “розваги” в “вищому світі”. День вільний, а це сьогодні якась фірма найняла мене, щоб я роздавала перехожим квіти на честь свята…
— Вибачте, - перебив він, беручи з її рук червону з білими крапинками гвоздику, - а що це за свято сьогодні?
— “День Незалежності” – здивовано мовила вона: забути що сьогодні за день.
“День Незалежності”… - поринув у спогади Олексій, згадуючи, як вранці його збудив телефонний дзвінок і у слухавці він почув голос Олени: “Приїзди сьогодні до мене; я хочу сказати щось дуже важливе”. На тому кінці почулися гудки, а він з щирою наївністю подумав, що вона нарешті – таки дасть відповідь на його освідчення в коханні. Він уже навіть почав уявляти собі приготування до весілля і саме весілля. Він збирався, немов шістнадцятилітній на перше побачення: переміряв усі свої костюми, ретельно випрасував сорочку і брюки, навіть, пов'язав свою саму дорогу краватку. Не було тільки квітів – вона їх не любила. Незалежність…
— Ви знову якісь сумні, - втрутилася в свідомість Марина , - Вас, мабуть, кохана кинула?
— Так.
— Не журіться. Знайдете нову.
— Вам легко казати!
— Угу. Але в цій ситуації нічого іншого не скажеш…
— Таки дійсно…
— Я ж не можу Вам сказати, що так Вам, негіднику, і треба!.. Всі ви, чоловіки – однакові!
— Пів - року назад я їй запропонував одружитися. І ось сьогодні вона дала свою відповідь…
— А я вам не співчуваю!
— ???
— Все, що не робиться…
Вона трохи схилила голову на бік і, зазираючи йому прямісінько в очі, посміхнулася. Дивовижна вийшла посмішка. У Олексія від неї аж мурашки пробіглися під сорочкою, і, чомусь, стало так тепло всередині, немов Марина наповнила його душу своїм світлом.
— А Ви де працюєте? Робота хоч цікава? А то більшість людей ненавидять свою роботу… - почувся знову голос Марини…
У легкій, невимушеній розмові летів час. Першою спохватилася вона:
— Я вже засиділась.
— Так. Час летить непомітно.
— Ви прихильник цієї кав'ярні?
— Ні, я тут вперше.
— Тоді Вам прийдеться ним стати. Завтра о десятій, - перейняла вона ініціативу на себе. – Я чекатиму.
— А Ви компанійська.
— Це комплімент?
— Мабуть. Я хтів сказати, що мені дуже важко зближуватись з людьми. У мене багато знайомих – друзів – одиниці. Але я дуже прив'язуюсь до людей. До завтра?
— Так. Бувай! – вона вже перейшла на “ти”.
Олексій оплатив рахунок і вийшов. День з молочно-туманного перетворився на яскраво-сонячний, у руках у нього червоніла гвоздика. Він її понюхав. “Чи це Марина так пропахла ними, чи це гвоздики перейняли запах її парфум?” – так видалося йому.
Веселим кроком він пішов по тротуару. Думки переривалися спогадами. Він весь час перекручував у пам'яті уривки розмови з Мариною, вихоплював знову і знову її образ з глибин свідомості. Олексій ще довго блукав вулицями міста і ловив себе на думці, що він проходить по тим самим вулицям, де вони так часто полюбляли прогулюватися з Оленою. Інколи у нього щемило серце, але взагалі було уже не так боляче, як вранці. І у нього було відчуття ,що він тепер не самотній. Коли почали засвічуватись ліхтарі і вікна багатоповерхових будинків, що манили до себе теплом і затишком, і ще чимось таким невідомим, Олексій обернувся і рушив до дому, але зупинився перед однією з вітрин. Відтіля на нього дивилося веселе осяяне обличчя. “А вранці я був на пів - століття старіший”, - подумав він уголос, а вже сидячи в напівпорожньому автобусі і, дивлячись у вікно на рідких перехожих, він думав: “Скільки разів отак ми міняємо зображення своїх облич, не помічаючи цього? А усі страждання, болі, радості і печалі, натхнення і розчарування таврують на ньому свої печаті, а ми знову нічого не бачимо і лише оточуючі можуть вловити зміни на чужому обличчі… Добре, що людство придумало дзеркало. Але з іншого боку і погано, бо деколи до нестерпності важко дивитися на себе…
Хоча”…
/січень 1999/
́́
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284189
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.10.2011
автор: Саня Труш