Він сидів на самотньому пероні так, як і багато років тому. Його волосся ледь посрібила павутинка, воно спадало на плечі легенько закручуючись у кільця. Очі його хоч і вкрила легка зморшка та вони ще досі випромінювали своє тепло. Люди, які бігли поруч дивувались чому він уже який рік поспіль чекав шукаючи її серед тисячі обличь перехожих, серед сотень перонів відтоді, коли провів її востаннє.
Минали роки, перон опустів до нього уже не приходили ні потяги, ні люди, а разом з ними і спогади. Та одного осіннього ранку коли дерева були осипані золотом вона прийшла...Сонце спадало за обрій і вони взявшись за руки відлетіли, як два птахи у вирій давніх спогадів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283260
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.09.2011
автор: Bega