Безпричинний гнів часами бере мене у обійми, коли ти поруч. Кого я ненавиджу? Тебе, чи себе у тобі, чи Бога в собі, який допускає цей гнів у моє серце?
Боже, як я втомилася! Втомилася від того, що життя навколо круговертиться так шалено, що в очах лишень мельк-мельк-мельк...а ти стоїш, як маріонетка - старієш. Непереборне бажаня крикнути: "Стоп! Зупиніться, навіжені!!!!!"
І серед того хаосу, шуму, руху крику і тотальної байдужості сідаю і ПИШУ. Пишу листи. Щодня. Живі, справжні Листи. Листи в минуле. Листи невідомим людям. Листи самій собі. А тоді, за мить , зриваюся, відома вищими силами, збираю свого наплічника і в Дорогу! Будь-куди! В гори, до моря, в чуже місто, чи просто на сусідню вулицю... Малювати картини у своїй душі пензлями випадковостей. Картини, які потім снитиму і намагатимуся передати іншим.
Ти дуже любиш, коли я в окулярах. Так я видаюся тобі розумною. Але тоді - ти зовсім не знаєш мене. Мене справжню. Перестаємо чути одне одного, наче деякі мої пацієнти в психіатричній клініці, що схожі на вазони...
Гніваюся, але на кого? На тебе? На себе в тобі? Чи на Бога, який вперто мовчить у відповідь на мої молитви?..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=280192
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.09.2011
автор: LaLoba