…Остання літня ніч. В повітрі терпко пахне соснами, свіжою травою і надією на те, що завтрашній перший осінній день принесе свободу, ясність і…життя.
Літо…Воно так швидко пробігло, що навіть і не відчулось його дитячої безтурботності, сміховинності і тепла. Навпаки, воно жарило пекучим сонцем і тліло червоним його заходом.
А так хотілось дощу! Прохолодного осіннього дощу, який би сполоснув мозок і дав поштовх до чогось нового, підкинув пару небесних сил, аби просто не впасти…
Думки вголос…А ніч тим часом, проводжаючи останній день за далеку смужку лісу, плаче маревом холодних зорів.
За вікном облітають каштани, а самотній клен за шибкою журно прихилився пожовклою головою до скла і, крекчучи старим стовбуром, шепотів листячком: «Не спи, не спи…Вставай!»
Остання літня ніч…Для когось вона дійсно остання, а для когось перша на шляху до змін і початку невідомого. Кожен вибирає свій шлях сам. Людина ж бо народжується із зернятком в руці, і в яку землю вона його посадить, таке і життя в неї буде. Найголовніше знайти благодатний ґрунт. А скільки навколо голого каменю! Каменю, зробленого самою людиною!
Падають зорі…Загадати бажання? А навіщо? Ми ж прекрасно знаємо, що воно ніколи саме по собі не збудеться! Треба знайти сили в собі, аби його здійснити. Парадокс! Ми давно вже не віримо ні в казки, ні в мрії, ні в випадковості. Навколо все настільки матеріалізовано, що навіть ця жадана завтрашня осінь також здається штучною, зробленою з фарби, з глини і металу…
Далеке дитинство…Його берег вкритий спогадами: місцями щасливими, місцями не дуже. В пам’яті воно пригадується маленьким хлопчаком в картузику з цукеркою в руці чи рожевою солодкою ватою. Там, і тільки там ще жевріли наші мрії, які збувались. Там – можна було просто загадати бажання на Новий рік і воно б обов’язково здійснилось. Осінь була з щирого золота, літо з вершкового морозива, а сусідка по парті - Мальвіна з «Буратіно»…
А зараз… Остання літня ніч, задимлена фабриками і пропахнута сміттєзвалищами. Розбиті надії смутно полощуться в озері з зеленою водою, а дощ дрібно скаче по листі кислотним боєм!
Нема в нас людськості, нема совісті, нема співчуття!
Тоді хто ми? Люди?
Машини!
Безсердечні машини, що не відчувають ні радості, ні болю, для яких смерть, то вигідний контракт, який цієї осені принесе немалі прибутки.
Зупинись мить!!! Зупинись і поверни все назад до точки відліку, щоб можна було все змінити і переграти…А дзуськи! Ось вам! Що наробили – те і майте. Виправляйте тут і зараз, бо завтра просто не настане. Не прийде золотава осінь, не народиться хтось істинно геніальний і не буде ні миру, ні війни, лиш порожнеча, від якої не сховатись…
…Ранок, білий ранок…Закутавсь туманом, крізь який геть нічого не видно. Що там, за його білою смугою? Хто там? І хто тут?
Ніч пішла, забрала з собою літній день і його полотна. Люди спали міцно, чекаючи завтрашній робочий день з його божевільною суєтою…Вони і не знали, що це не просто остання ніч…Вона особлива…А що змінилось?
Поки сон не пускав ранок за далеку хвіртку, остання літня ніч зробила найцінніший подарунок - закрила людям очі, а відкрила серце…
Сліпі, мов кроти, вони на ранок полохливо порпались у тумані, шукаючи собі дорогу, та знайти не могли. Зупинились авто, вимкнулось світло і зависли ліфти, зник зв'язок і Інтернет. Все на мить зупинилось і стихло. І десь, ніби здалеку, почулось внутрішнє: «тух…тух… тух…»… Спочатку слабо, а потім сильніше і сильніше. Аж раптом хтось простягнув руку вперед і спіймав того, хто падав попереду…Інтуїтивно…Не бачачи… «Тух…тух….тух…», а у відповідь – «тух, тух, тух»…
Вставало сонце, повільно воно освітлювало обличчя, які здивовано мліли якимось дивним віблиском. Туман розсіювався, а навпроти йшла у вінку осінь, за нею ще полохливо біг маленьким хлопчам день, тріпочучи у руках пожовклим кленовим листям…
…Дитячий майданчик був просто переповнений: тати, мами щасливо водили свої чада по ковзанках, плигали з ними по грибочках і їли цукрову вату…Пам'ять про їх дитинство не просто жила в них, вона дала їм шанс мріяти разом із своїми дітьми. І мрії збувались! Збувались!
Мир, щастя і любов! Світло з’явилось кожному домі. І світло не від лампи, а від сердець, що знову почали жити…
Запрацювали заводи, машини, а на кожному кроці вчувалось «тух, тух, тух», а йому у відповідь - «тух, тух, тух, тух…»
Йшла осінь. Тепла і незвичайно чарівна. Вона не ховалась, її бачили і вітались, її любили… Вона тримала за руку маленьке хлопча у картузику, яке великими синіми очима поїдало все цікаве навкруг… А за спиною збиралась гроза, довгоочікувана гроза, що пронизувала небо блискавками і стрясала громами. Падав дощ. Рясний і теплий. Він щедро проливав благодаттю на обличчя всіх, хто його зустрічав і дарував надію, сили і бажання жити, творити і могти…
Щастя!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278634
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.09.2011
автор: anna-maria-ramos