Поринь у темряву, яку споконвіку боялися й поважали, бо вона показує справжній сенс суспільного розвитку й пригнічує типового спостерігача. Зустрінь своє відображення дотиком і знищ його, залишившись собою. Забудь, що вмієш відчувати й поринь у здогади щодо сутності оточуючого, а тоді прокинься й оціни безглуздя нікчемства.
Давайте-но всі називати себе іншими іменами та робити подібні вчинки, вважаючи їх нетиповими, хоч вони вже давно відносяться до тих, що притаманні найбільш передбачуваній частині населення. Ну ж бо розповідати, що руйнуємо століттями відпрацьовану систему суспільства через те, що вона нібито пригнічує мізерні залишки проявів людської сутності, а потім повертатися додому в штучні помешкання та з радістю користуватися всіма виявами людських досягнень минулих поколінь. Ходімо патякати, що ми насправді не фізично існуючі живі істоти, а гарненькі неповноцінні потвори, як ті, що на картинках дитячих книжок відверто нав’язують довічний людський поділ світу на гарне та погане. А хто на це зверне увагу, коли кожен з оточення й сам повсякчас займається тими самими марними спробами довести, що зламав систему стереотипів оточення та став навіки вільним від неї?
Гайда гратися в чарівників і фей та розмальовувати сприйняття навколишньої дійсності кольорами хворої веселки! Тоді буде гарно всім у світі веселощів та розваг, де кожна вада вважається штрихом індивідуальності, а будь-яка позитивна риса загальноприйнятою та не надто важливою для існування. Та все одно магічної сили чаклунів не вистачить для цілющого марення, у стані якого сніг завжди б здавався рожевим, а небо пофарбувалося б у колір солодкого лайму. А ще можна стрибати по підлозі, називаючи її стелею, аби вдати, що маємо можливості улюблених та давно всім набридлих, подібних за сутністю образів супергероїв, беззмістовні історії про яких все одно завжди когось захоплюватимуть.
Людино, ображайся та злися на реальність, що не відповідає твоїм примарним ідеалам, кидайся камінням у перехожих, які не вітаються, не товаришуй із небом, що не плаче разом із тобою, щоранку жмурся від сонця, котре все одно непомітно зігріватиме, і вважай, що так ти зробиш цей світ кращим, або купи собі морозива та спостерігай, як цим із клопотом займаються випадкові перехожі.
Візьмімося за руки та почнімо радіти вітру, адже в нього немає очей, тож він не обиратиме, із ким гратися, а кого оминати. Вітер не має друзів, а впливає на кожного, не бажаючи дізнаватися про ставлення до себе. Чому людина не може бути вільною, як комаха, що ніколи не сумує, бо не перебільшує важливість спілкування? Чому людина не може пересуватися навмання навіть там, де всі можливі небезпеки вже передбачено й знешкоджено, у своєму штучному оточенні? Навіщо вона ховається від власної тіні, називаючи її недосяжною примарою? Чи правильно чинить, коли створює те, що їй самій і шкодитиме? Хіба варто поступово змінюватися й казати, що це випадковість?
Можна рухатися та постійно панікувати або стояти й так само втрачати відчуття реальності без перенапружень та марних бентежень. Все одно світ не вибухне без присутності одного зі спостерігачів. Сонце щоразу буде жовтогарячим на світанку, а небо потопатиме в блакиті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278309
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 02.09.2011
автор: Lucre