Ми - діти втраченої долі,
В тумані розчинивсь наш ідеал,
Навколо нас лише неволя
Думок нечесних, почуттів обман.
А ночі - довгі, наче думи,
І сни прекрасні у душі блукають,
Й вона втікаючи від суму,
Споќою й радості шукає.
А сніг лапатий падає із неба,
Вогні далекі в маревах горять,
Й слова нечесні і ганебні
Із вуст в уста, як смерч, летять.
І голос лине із криниці -
Вода холодна, крижана;
Мечів і списів чорна криця
В щити вдаряється, немов луна.
А Сонце чорне над Землею
Промінням палить все навколо,-
Воно вінчається з Зорею,
Й єднає їх магічне коло.
І вічні знаки Зодіака
Зітруться з пам"яті людини,
Не буде більше Риби, Рака,
Застигне в мраморі сузір"я Діви.
І тільки катаклізми долі
Мене з тобою поєднають,
І буде щастя в нас доволі,
І в небі райдуга засяє.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278108
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 01.09.2011
автор: Андрій Мигорович