«Вимкніть хоч хто-небудь ця кляту лампу; бо, ну чого ж воно так палить». Він йшов по жовтих пісках вже котрий день і… нічого… Зовсім нічого… тільки один пісок… Спина знову почала пекти, а щойно встало. «Може змінити напрямок», - майнуло в його розпеченій голові. Кожна думка, немов розігріте до червоного лезо, боляче впивалася в його мозок, який й так не працював з самого початку його ходи.
Порятунок… SOS… Слова чи крики про поміч йому здавалися чимось зайвим в його дорозі до смерті. Змиритися, лягти й померти? Він вже думав про це, але в грудях, в серці щось піднімало його знов на ноги й змушувало йти далі. А раптом? Щось трапиться, щось схоже на диво і він врятується.
За метрів за шість він раптом побачив каністру. Прозорі стінки покрилися каплями. Одна повільно сповзла до пісчаної землі. «Так всередині вода, так це вода…». Він зробив крок. «Але ж…» Думка ще не сформувалася, а тваринні інстинкти спружинили його ходу. Ось він вже в своїм стрибку дотягується до неї, омріяної води… Секунду опісля вже лежав з повним ротом піску. «Марево… Це був міраж», - пожовуючи пісок і намагаючись його виплюнути, подумав.
«Схоже мозок вже дає збої. Починає всяке вбачатися.» На горизонті завиднілась яка крапка. «Може знов моя голова перегрілася. А хай що буде… Піду прямо на цей орієнтир.»
Ще хтозна-скільки пекельних годин. Сонце вже починало сідати. «За кілька годин сяде сонце, тоді я не побачу куди йти…» Крапка зростала з кожною годиною й перетворювалася на щось більше. «Треба швидше йти…» Він прискорив ходу, принаймні, це йому так здалося.
За сто метрів він набрів на доріжку, вона була ледь видна. «Невже, те зростаюче не міраж? Оазис. Так це він» Швидка хода стала бігом. Він мчав, летів на крилах. Вперед, вперед…
Коли на землю опустилася ніч, йому вже лишалося трішечки. Швидше… Він пробіг між деревами і на швидкості пронісся повз невеличку подобу хижки. Нічого не помітив. «До води…» Він припав вустами до холодної води. Пив, жадно пив... Довго пив.
Караван був у дорозі довго й запас води майже вичерпався. Верблюди зупинилися, один з арабів помітив сліди на піску. Біля джерела щось чорніло. Повний місяць вийшов з-за хмари і підсвітив йому. Біля води лежало тіло обдертого чоловіка з великим пузом; коліна й руки в запеченій крові. Араб відтягнув тіло від води. «Хто він? Куди йшов?» Цього ніхто не дізнається.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277745
Рубрика: Нарис
дата надходження 30.08.2011
автор: Eladar