Землю Любов збереже
(на мотиви легенди «Скривджені
І не скривджені» Нечуй Левицького)
Квітень – травень 2001р.
ВЕСНА НА ЗЕМЛІ
Сонце Землю величає,
В соку травень розквітає.
Небо в розкоші – прозоре,
Смарагдово-бірюзове.
По небу, в кінець Землі,
Пливуть хмари-кораблі.
Поза обрій запливають,
Наче в прірву пропадають. . .
А Земля до Весни рада,
Добру жде її пораду.
В чарівніші кольори
Одягнулась на зорі.
І ліси й поля одіті
В мармуровім малахіті.
Сяйво сяє над морями,
Блискавичками-зорями.
Сонце всім поради радить,
Пестить і до себе вабить.
Промені – його дарунки,
Як гарячі поцілунки.
Вітерець хмарки навіє,
Зросить все, життя засіє!
Земля вабить Весну ще,
Пахне квітами й дощем. . .
ХМАРИНЕ ЦАРСТВО
Зірка-зоренька, в вечірках,
Розгулялась по хмаринках,
Що рожевим сяйвом сяють,
Білі ніженьки ступають.
Чарівна і плечі гожі,
Зір затьмарить колір кожі.
Шийка довгая, як трості,
Кольору – слонові кості.
Білі ніжки де ступають,
По слідах своїх лишають
Чарівний ланцюг гірлянд,
Пелюстків лілей, троянд.
Граціозний стан, поволі,
Що пливе квітучим полем,
Тихим світлом з хмар злинає,
Сукня дивом відливає.
Сукня бірюзой залита,
В ній лілей, троянди квіти.
Опустила сукні-чари,
На багряно-чорні хмари. . .
Сонце промені збирає,
В небокрай все поглядає.
Вже зморилось працювати,
Йде, собі, відпочивати.
Небо почорніло враз,
Наче й не було прикрас.
Виповза верхами ліса,
Темно-сизая завіса.
Гребінь хмар в клубах зростає,
В смерчі все перевертає.
Гори, в мить одну, з,явились,
У ту ж мить і розвалились.
Потопають одна в одній,
Різнії потвори чорні.
Прошивають бусурманів,
Стріли-блискавки вогняні.
Пронеслись крізь хмари-скроні,
Воронії баські коні.
Ось з,явивсь і раптом зник,
Хвацький красень Громовик.
Знов з,явився з пекла ночі
Чорний кінь, вогняні очі.
На коні стрункий, плечистий
Громовик – весь урочистий.
Зір ясний та гострі скроні,
Весь у одязі червонім.
Лице смугле та рум,яне,
Відбиття то хмар криваве.
Громовик гарцує, грає,
Зором іскри розсипає.
Від копит коня, летучі
Змійки блискавки по тучах.
Громовик гуляв і грався,
Грізним небом милувався. . .
Раптом різко зупинився,
На Зірницю задивився.
Кінь заграв його летучий,
б,є копитами по тучах.
Гуркіт страшний прокотився,
Дощ вогню на Землю злився.
Розтрощив дуби столітні,
Запалив хати привітні.
Смерть у хатах, на порозі,
Стогін, плач, людськії сльози.
Понад селами, містами,
Над лугами, над гаями
Громовик літав, як птиця,
Чванився перед Зірницей.
І Зірниця задивилась,
Від кохання запалилась.
Його постать, руки вмілі,
Враз Зірницю полонили. . .
Відвернувшись від кохання ,
На людські земні страждання,
Страх Зірницю охопив,
Жаль у серці розтопив.
З жалю вона бліда стала,
І хвалькові докоряла, -
Чом, у пустощах зухвалих,
Людям зло несеш криваве. . ?
Громовик з коня зійшов,
До Зірниці підійшов.
В очі-бездонь заглядає,
І до неї промовляє, -
Не хотів робити шкоду
На Землі я людям зроду!
Я добро їм посилав,
У зерно життя вливав.
Бачиш, як цвітуть сади,
З життєносної води?
Як лугами і полями,
Зеленіє все хлібами.
Ну, а те, що пустував,
Конем дивним басував –
Встояти не мав я сил,
Від очей твоїх краси!
В глибині очей-озерцях,
Потонуло моє серце.
Я незчувся от тих див,
Тож і горя наробив.
-Я люблю людей, й чим маю,
Всяко їм допомагаю.-
Так Зоря-красуня мила
Громовою говорила.
- Землю одарю красою,
Вмию чистою росою.
І полям, садам, городам,
Я життя дарую й вроду.
Дай же Бог, щоб так було,
Людям ти роби добро.
Тоді радо буде жити,
Буду я тебе любити.
Зорьку Громовик обняв,
В губки смачно цілував.
Гримнув грім, легенько – стих,
То хмарин веселий сміх.. .
В теплий вечір, той травневий,
Розцвіли сади вишневі.
Хліби виросли у колос,
Все живе радіє вголос.
Квіти в запахах буяють,
Солов,ї пісні співають.
Вечір – Господа послання,
Землю запалив коханням. . .
А з-за лісу та з-за хмари,
Випливає місяць старий.
Батько сивий, блідолиций,
Краси Зореньки-зірниці.
У цю дивную суботу,
Він виходив на роботу.
Для бадьорості, у шинку,
Місяць випив чверть горілки.
Від горілки очманів,
Ніс його почервонів.
Сам до себе промовляє,
Світлом Землю заливає.
Сива борода сповзає,
Легким маревом лягає:
На ліси, луги, поля –
Тиша по Землі гуля. . .
Місяць небо все милує,
Зорьку Громовик цілує.
Батько посварив Зоринку,
Та сховалась за хмаринку.
Посварив Громовика,
Блискавкою той тіка.
Місяць по небу гуляє,
Та хмаринки все ганяє.
Промінь котиться по кришах,
Сторожує нічну тишу.
Пестить, прикраша в перлинки,
Всі русалоньки-хмаринки.
У проміннячках гойдає,
Пісню заспівать благає.
А русалки це й бажали,
В казці-танці закружляли.
Пісня про кохання йшлася,
Тихо до Землі лилася.
В душі молоді влилася,
Серця щастям запалила,
У коханні потопила.. .
ПАЛАЦ НАД ВОДОСТАВОМ
За горами, за долами,
За столітніми лісами,
Десь у давню старину,
Був палац у тім Краю.
Той палац золотоглавий,
З мармуровими стінами,
Серед зелені дібрав,
В сні чаклунському дрімав.
Коренями вріс у кручі,
Златобаштами у тучі,
У заливах глибини,
Віддзеркалились вони.
У палаці, всім чудовий,
Мешкав князь там чорнобровий.
І княгиня – див-краса,
Вся вогнем горить коса.
Був той князь – Господній Дар,
Добродій і господар.
В святості, на все оружжя,
Й злагоді жило подружжя.
Всі державнії питання ,
Князь складав без коливання.
Так, в турботах без кінця,
Господар ждав первенця.. . .
Раз, під вечір, без чобот,
Після клопітних турбот,
Князь з княгиней блідолицей,
Вдвох сиділи у світлиці.
Вдвох дивились у віконце,
Як за обрій сіло Соне.
Обрієм плила жарптиця,
Донька Сонечка – Зірниця.
Пензлем чарівним, чимало ,
Обрій весь розмалювала.
Загляда туди, сюди,
Грає з дзеркалом води.
Усміхнеться водоставу,
Наче срібло розкидала.
Відбиттю свому радіє,
Як кокетка червоніє.
Раптом Велетень-примара,
Насуває Відьма-хмара.
Розпустила чорні крила,
Враз Зірницю полонила.
І шаленим, грізним свистом,
Лиходій промчав над містом.
Громовик махнув з плеча,
Блискавкою смерч-меча.
Вдарив над палацем грім,
Задрижав весь білий дім.
Блискавка у тучах гра,
Дощ періщить, як з відра!
Вогняна стріла-дісниця,
Змієм кинулась в світлицю.
Вдарила у серце князя,
Мертвим тіло стало зразу.
У пологах закричала,
Тут княгиня і упала.
Породила мертвим сина,
Бідолашна та вразлива. ..
Знову рветься блискавиця,
Та влітає до світлиці.
Срібні зірки розсипає,
Душу сина оживляє.
Злії пустощі творив,
Князя Громовик убив.
Немовляті, в добре діло,
Душу й силу влив у тіло. ..
В храмах Божих град-столиці,
В дзвонах радісних дзвінниці.
Службу Господу служили,
Княжича свого хрестили.
Світлий день прийшов на кручі,
Розігнав всі чорні тучі.
Сонце сяє на Дніпро,
Хлопця нарекли Дмитро.
СІМ,Я ПЕТРА
А за морем, за горами,
За безмежними лісами,
Жив Петро – душа гординя,
Зі своєю господиней.
Краса Зіронька-зірниця,
Люба їм була сестриця.
З нею день свій починали
І роботі лад давали.
Жили в злагоді й любові,
Їм щастило в добрім слові.
Щастя, в тім, їм Бог не дав,
Що діток не дарував.
День за днем минають роки.
Вже важкими стали кроки.
Спини згорбила робота,
Та не зменшились турботи.
З зорьки - ранньої зірниці,
До вечірньої сестриці,
Тяжко, важко працювали,
Злидні в хаті ночували.. .
ТРАВНЕВИЙ ВЕЧІР
День втомився, ліг за обрій.
Працював, як лицар добрий.
Поза морем жар палає,
Вечорниця випливає.
В сукні у новій вечірній,
Сонечка то дар добірний.
Та рубінове іскристе,
На сукні тій, жар-намисто.
По морськім гуля просторі,
Наче вітер в чистім полі.
Хвильці кожній заграє,
Подарунок свій дає.
Той дарунок, як гірлянди,
Пурпуровії троянди.
Хвилям моря, на хустки,
Розкидала пелюстки. . .
Нагулявшись на просторі,
Та награвшись в хвилях моря,
Чарівная Вечорниця
Заблукала на дзвінниці.
Спалахнув Зірниці шлях
На церковних куполах.
І в гранатових вуалях
Десь поплив по крутоярах.
Засвітила по оселях
Колір вдалий та веселий.
І цікава й молода,
В вікна людські загляда.
ЩАСЛИВИЙ ДАРУНОК
По церквах вечірні дзвони.
Над селом, мов перегони,
Соловейками щебечуть,
На вечірню людей кличуть.
До церков тих, б,є чолом,
Людське море попливло. . .
І Петро, і жінка вбога,
Помолитись йдуть, до Бога.
Славу і хвалу возносять,
Милості у Нього просять –
Щастя би Господь послав
Та дитятко дарував..
Сина-Бога вшанувавши,
Образи поцілувавши,
Повернулись до оселі,
В добрім настрої, веселі.
Воду пили натщесерце,
Господу відкрили серце.
Божу вчули Благодать,
Та й лягли відпочивать…
А Зірниця – донька Сонця,
Все дивилась у віконце,
Срібні зірки розсипала,
Щастя людям дарувала.
Зірка срібна – вдача мила,
Петру в хаті наділила
Щастя дивнеє, маленьке –
Красну доньку й жінку-неньку. . .
Господу щоби віддячить,
За такую добру вдачу,
В Божий Храм іде родина,
Добра то й свята година.
В Храмі і пісні, й поклони,
Радісні в дзвіницях дзвони.
Службу Богові служили,
Доньку-Зіроньку хрестили.
В воду святу занурили,
Хрестик святості наділи.
Вся рідня тому радіє,
Донечки ім,я – Надія.
ДМИТРО КНЯЗЬ
А, між тим, палац квітучий,
На Дніпровських сивих кручах,
Дивовижно милим став,
Княжич красень підростав.
Підростав і добре вчився,
Бога шанував, молився.
Книги мудрості читав,
Як повітря їх ковтав.
Розум він кмітливий мав,
Світ наук опанував.
Княжич верх в знаннях довів,
Перевершив вчителів. . .
Дні ідуть, роки летять,
Дмитрика і невпізнань.
Господь в зерна силу вніс,
Княжич Дмитрик в князя зріс. . !
У князівських володіннях,
Ввів Дмитро своє правління.
Хист в державних справах мав,
Добрим справам силу дав.
Щоб тримати супостата,
В шорах міцних та долати,
Князь Дмитро військову справу
Вивчив добре всім на славу. ..
День свій денний шлях кінчає,
Вечорницю зустрічає.
Спочивать пішов за обрій,
В настрої приємнім, добрім.
Місяць з ківша воду злив,
Зорі в небі запалив.
Князь Дмитро в опочивальні,,
Бачив сон, у мріях давній. ..
СОН КНЯЗЯ ДМИТРА
Над морями, над горами,
Корабель понад містами,
Сонця променем горить,
Чудеса навкруг творить.
Кораблем тим, все до ладу,
Князь керує, має владу.
Божий Дар, як чар дивин,
По Землі розносить він.
Над ланами пролетів,
Колоски позолотив.
До садів простяг долоні,
Гілки в яблуках червоних.
Окропив промінням села –
Люди радісні, веселі.
Запашні печуть хліба,
Щастя людського жнива. . .
Корабель раптово зник.
Князь іде – сам чарівник.
Бачить – місто. Златі брами,
Храми Божі з куполами.
Люди в Храми ті ідуть,
Господу поклони б,ють.
Скоса князя оглядають,
Осторонь його минають.
Дулі у карманах гнуть,
Один одному дають.
Далі князь по місту йде,
Сам Господь його веде.
Йде по вулицях широких,
Повз маєтків, все високих.
На базарі не барився,
Враз за містом опинився.
Озирнувся, бачить села,
Хоч і бідні, все ж веселі.
Хати ті попівз дороги,
Всі біленькі, хоч убогі.
І садиби чепурненькі,
Як дітки кохані в неньки.
Навкруги хаток тинки –
Стрункі хвацькі парубки.
Люди в денних все турботах,
В господарствах гра робота.
Посмішку обличча носить,
Душу радістю підносить.
Князь підходить до хатин,
Загляда мерщій за тин.
Там, за тином, люди прості,
Поклонившись, звуть у гості.
Князь Дмитро, і сам веселий,
Йде поважно до оселі.
У світлицю він заходить,
В ній краса-дівиця ходить.
Дмитра князя зустрічає,
І привітно величає.
Золотом горить коса,
Зірка – Сонечка краса.
Оксамитовий тендітний,
Голос милий і привітний.
Душу князя полонив,
Серце Дмитрове спалив!
В очі – зорі бірюзові,
Моря хвилі то прозорі,
Своїм поглядом пірнув,
Враз в тих хвилях потонув.
І червоно-оксамитні,
Губки-чаєчки тендітні.
Зубки – блискавки перлинки,
Тягнуть, звуть на поцілунки!
І, якась, чаклунська сила,
Дмитра князя підхопила.
До красуні потягнувся,
Обійняв – і враз проснувся.
НАДІЯ
Богове було веління,
На те Дмитрове видіння. . .
Дух Святий Петра вітає,
В нього донька підростає.
З донечкою – і не снилось,
Щастя в хаті поселилось.
Що не день, стає все краще,
Душа щира, роботяща.
Хату прибира, полиці,
Сріблом світиться світлиця.
Стала хатка та проста,
Як за пазухой Христа!
І городина у полі,
Що колись росла поволі,
В буйній зелені стає,
Щирий урожай дає. . .
Стане посуха лиха,
Все навкруги висиха.
Життю щирому радіє,
Земна Зоренька – Надія.
Із зорей – сестрицей встане,
Поле пестить і догляне.
Запалають зірок грані,
В смарагдовім океані.
І молочна вся пшениця
П,є шовковую водицю.
В хвилях колоски кохає,
В зерна силу набирає.
Всім Надійка лад дала,
Так сім,я Петра жила,
В хаті тій, при Божім Слові,
В щасті, радості й любові. ..
СВІТСЬКЕ ЖИТТЯ
Розлився океан квітучий,
По всій Дніпровській білій кручі.
Дмитра князівство у садах втопає,
Дарунки щирі Божії вітає. . .
В державних клопотах Дмитро сердешний.
Сусіди навкруги тутешні,
На князя думку свою мають,
Доньками ваблять, докучають.
Бали справляють, князя кличуть,
В зяті Дмитра для себе зичуть.
Дівчата гарні, панські крові,
Та в серці біль до іншої любові.
Перед очима князя дівчина Зірниця,
Розсипала волосся – промені жарптиці.
Цікаві очі – зорі бірюзові,
Морськії хвилі – росяно прозорі.
Уста – рожевий цвіт зірниці,
Стан гожий – зірка білолиця!
І голос чарівний, привітний,
Душевний, оксамитово-тендітний.
Вогонь кохання блискавкою множить,
Дмитрове серце радістю тривожить.
У відпочинку і в роботі мила,
І душу Дмитрові, і серце полонила!. .
У залах розкіш, музика і танці,
Сусідів дорогі посланці,
Пани вельможнії і вчені,
В яскравих сукнях наречені.
Навкруг Дмитра усе несеться,
Все галасує і шампанське ллється.
Та серце князя мріями витає,
Кохання просить, милої шукає.. !
В ДОРОГУ
І знов зовуть державнії турботи:
Військові клопоти, господарські роботи.
Та серце Дмитрове
У подорож благає,
Бо клопіт свій сердешний має.
Нараду князь державную скликає,
Княгині-матері державу доручає.
Хоробрих друзів-воїнів гуртує,
Та корабель у подорож готує…
Блідий місяць у суботу,
Закінчив свою роботу.
Поклонився небосхилу,
Донечку зустрів там милу.
Донечка його – Зірниця,
Прибиралась у світлиці.
З небокраю виглядала,
Батька Місяця стрічала.
Постелила ліжко біле
І хустинкою накрила.
Обрій прикраша, сміється –
Жде, бо Сонечко проснеться.
Сонце краєм випливає,
Поле маком розквітає.
Сяє промінь у криницях,
По морях пливуть жарптиці. ..
У цей час, доволі ранній,
Пустунець, і не останній,
Вітерець в вітрилах грає,
Князя пестить, проводжає.
Люди всі із град-столиці,
На причалі, при зірниці,
Дмитра князя проводжають,
Вдалу подорож бажають.
Матір княжа теж голосить,
Господа, в молитвах, просить,
Щоб Свята Господня Сила,
Повернула живим сина. . .
Вітер свіжий набіга,
Та вітрила натяга.
Корабель здригнувся наче,
Хвацький мов би то козаче,
Розвернувся, погойдався
І у дальню путь подався. ..
БУРЯ
Час іде та дні минають,
Чайки корабель вітають.
Розмовляє з ними в морі
Свіжий вітер на просторі.
Сонце промені веселі
У морській гойда купелі.
Грючись, отак, до ночі,
Сліпить, з жарту, князю очі.. .
Так пливуть смільці поволі,
В обрій дивляться до болі.
Не побачить хто землі,
В сонячно-морській імлі. . .
Знову сонце йде за обрій,
Вдень попоралося добре.
А йому на зміну – донька,
Випливає вечір-зорька.
День денський вже сон долає,
Матір-сонце доньку лає,
Що гуляє вечірком
З шалапут-Громовиком.
Зорька матері злякалась,
В хмари велетні сховалась.
Ласки й захисту шука
В козака Громовика. . .
У м,якому кріслі хмари,
Громовик у мріях марив.
Руки положив на скроні,
Весь у чарівнім полоні.
В темній залі у високій,
В думці теплій та глибокій.
Друзі вірнії – вітри,
Поряд спокій стерегли. ..
Раптом Громовик здригнувся,
Різко встав і обернувся.
Блиснув грізними очима,
Тряхнув дужими плечима.
Гримнув, рокіт прокотився,
Чорний баський кінь з,явився.
У сідлі, як вихор, мчить,
У очах вогонь горить.
По небу конем гасає,
В хмарах іскри викрисає.
Блискавки хмарини рвуть,
В море стріли вогнем б,ють.
Наче відьми та чорти,
Виють та свистять вітри.
Гори-хвилі, чорні тучі,
Смерч змішав, реве ревуче.. .
Лиха кораблеві досить,
Наче щепку в хвилях носить.
Піднімає, аж до тучі,
Вниз кидає, в прірву кручі.
Позривало всі вітрила,
Щогли в корінь всі звалила,
На каміння понесло,
Корабель вщент рознесло.
У ПОЛОНІ
Стихнув шторм. Вже не буянив.
Князь Дмитро зовсім отямив.
В море з гір струмок біжить,
Біля князя люд сидить
І тихенько гомонить.
Бачуть, що прийшов до тями,
Тож питають зразу прямо,-
Хто він є і звідкіля
І яка в нього рідня?
Де, коли , чому навчився,
Як у них він опинився?
Потім на коня саджають,
До палацу проводжають.
Зустріча Дмитра там цар,
Стороні тій господар. . .
Цар Давид насупив брови,
Зна батьків бо він Дмитрових,
Ще у давню давнину,
Проти них він вів війну. . .
Цар Давид на трон сідає,
До Дмитра він промовляє,-
Батько твій, мій ворог давній,
Хоч і воїн був він справний.
Хист в військових справах мав,
Спритно меч в руках тримав.
Полководцю і як пану,
Віддаю йому пошану.
Але, в стані ми війни,
За тобой нема вини,
Та така у тебе вдача,
У полоні ти козаче!
Будемо тебе тримати,
Добрий викуп маєш дати.
До княгині, завтра вранці,
Я пошлю, мерщій, посланців.
ДОДОМУ
Час іде, та день минає,
З дому вісточки немає.
А царівні, так вже йшло,
Пригянувся князь Дмитро.
Далі добрий час минає,
Царя донечка благає,
Не випробувати долю,
Й дати Дмитру князю волю.
Щоб в обмін, як викуп чинний,
Князь посватав би царівну.
Зятем щоб цареві став,
Клопоту вже більш не мав. . .
І Дмитро, скорившись долі,
Бо не витримав неволі,
Богу вранці помолився,
І з царівной заручився.
Розпрощався з царем чемно
І з вельможной нареченой.
На коня Дмитро сідає,
І додому вирушає.
Сам щасливий, погляд чистий,
І з екскортом урочистим. . .
Вже проїхали чимало,
В містах, селищах бували.
Раз, під вечір б,є чолом,
Їм привітнеє село.
У селі тім хати строгі,
Всі стоять попівз дороги.
Всі садиби чепурненькі,
Як дітки кохані в неньки.
Навкруги хаток тинки –
Стрункі красні парубки.
Люди в денних все турботах,
В господарствах гра робота.
Посмішка обличча красить,
Душу радістю підносить.. . .
Князь підходить до хатин,
Загляда, мерщій, за тин.
Там, за тином, люди прості,
Поклонившись звуть у гості.
Князь Дмитро і сам веселий,
Йде поважно до оселі.
У світлицю він заходить,
В ній краса-дівиця ходить.
Дмитра радо зустрічає,
І привітно величає.
Золота горить коса,
Зірка, Сонечка краса.
Оксамитовий тендітний,
Голос милий і привітний.
Душу князя полонив,
Серце Дмитрове спалив. ..
В очі – зорі бірюзові,
Моря хвилі то прозорі,
Своїм поглядом пірнув,
Враз в тих хвилях потонув.
І червоно оксамитні,
Губки-чаєчки тендітні.
Зубки – блискавки-перлинки,
Тягнуть, звуть на поцілунки. . .
В серце Дмитрове причина,
Наче блискавка влучила.
Пригадав свій дивний сон,
Серце б,ється в унісон.. .
До красуні князь підходить,
З неї він очей не зводить.
Ось вона! – В думках бажана,
Серця біль, душею звана.
Жар кохання князь відчув,
І царівну враз забув.
Так здійснилась врешті мрія,
Це вона – Зоря Надія. . .
В ГОСТЯХ У ПЕТРА
Хазяїв Дмитро вітає,
Долі щирої бажає.
В хаті щоб завжди було,
Хліба запашне зерно.
Привітавши загалом,
Князь Дмитро ще б,є чолом.
Сватає Зорю-Надію,
Що Петру серденько гріє.
І Надія безпридана,
Богом що Дмитрові дана,
Просить у Петра веління, -
Батька то благословення. . .
За дочку Петро радіє,
Серце ж і болить, і мліє.
Любо діточок кохати,
Тяжко з хати в світ пускати. . .
Все ж дітей благословив,
Коней їм Петро підвів.
Побажав добра з порогу,
З Богом їх провів в дорогу.
ВДОМА
У галоп несуться коні,
Вітри наче в перегоні.
Рвуться коні, мокрі спини,
З під вуздечок летить піна.
А в Дмитра у грудях серце,
Наче в клітці птиця б,ється.
З ним Надія світлолиця,
Красна Зоренька-Зірниця.
Колосистими полями,
Квітконосними лугами,
Князь Дмитро, забувши втому,
Мчить до батьківського дому. . .
Скільки часу, вже не знає,
День і ніч не помічає,
Врешті радість – ось мета!
Бачить ріднії міста.
І палац золотоглавий,
З мармуровими стінами,
Серед зелені дібрав,
Як раніш, красунь, стояв.
Коренями вріс у кручі,
Злато баштами – у тучі.
У заливах глибини,
Віддзеркалились вони. . .
До палацу прибуває,
Двір Дмитро не сповіщає.
Швидко йде, в якусь хвилину,
У свою він половину.
Вірних підданих збирає,
Бо тепер свій клопіт має.
Розповів про всю подію,
Слугам доручив Надію.
Всім велів про неї дбати,
Як вельможну величати.
День за днем і крок за кроком,
Стерегти від злого ока. . .
ПІДОЗРА МАТЕРІ
Час іде, день – як по нотах.
Князь в державних знов турботах.
Справи, зустрічі службові,
В добрім настрої та слові. . .
Та, як кажуть, люди нині,
Жінка – це не голка в сіні!
Стала мати помічати,
Дмитро став кудись зникати.
Щось нема в нього бажання ,
До балів та полювання.
Перед сном став забувати,
Рідну матір цілувати.
Тож, княгині зрозуміло,
Теє все – не чисте діло!
Доруча служницям мати,
Про Дмитра все докладати. . .
НАДІЯ В БАШТІ
День стомився, йде за обрій,
В небі зірки сяють добрі.
З башти пісня серця лине,
Полонить поля й долини.
Водопіллям розливає,
В душах людських потопає.
Теплоту і ласку вносить,
І серця коханням росить.!
Соловейка пісня – мрія,
А співа її – Надія.
На балкони башти сходить,
Хоровод з зірками водить.
Кожен вечір – серця мрія,
Жде свого Дмитра Надія.
У обіймах тіла кануть,
В поцілунках губи тануть. . .
ГНІВ КНЯГИНІ
Зле в кохання палке вкралось,
Люті вороги дізнались.
Ще і зорі не цвіли,
Княжій ненці довели.
Вогняний окріп із перця,
Князя матері у серце,
Наче злив хто водночас,
Гнів скипів, в недобрий час. . .
Вже наказ княгиня знає,
Що Надію вбити має.
Гнів до дії довести,
З світу Божого звести.
Зле в душі вона тримає,
Князя Дмитра викликає.
Посміхається, до слова
І веде таку розмову, -
Любий синку, як ся маєш?
Кого в башті ти тримаєш?
Чи-то може наречену,
Чи-то дівчину не вчену?
Я тебе, на добру вдачу,
Розцілую і пробачу.
Познайом нас, так ведеться,
Бо ж про наречену йдеться.
Добрий передай привіт,
Та запрошуй на обід.
Познайомиш нас, козаче,
То й заручини відзначим.
ЗВАНИЙ ОБІД
День надходить – невблаганий,
Настає обід проханий.
Гості, все вельможні, йдуть,
Князя наречену ждуть.
Князь Дмитро поважно входить,
Він Надію супроводить.
Поруч матері сідає,
Наречену представляє, -
Ось Надія, хоч не вчена,
Все ж моя є наречена.
Одне одного кохаєм,
Щирим серцем всіх вітаєм.
Всіх прошу і рідну мати,
Наречену поважати.
Хоч не вчена – не ледаща,
В добрім ділі - нема краще.
Всі роти порозкривали,
Бо красу таку й не знали.
З диву разом очманіли,
Разом всі і оніміли. . .
Очі – зорі бірюзові,
Глибина морських просторів.
По плечах, обличчу в росях,
Ллеться золоте волосся.
Грають відблиском, яскраві,
Сонця промені ласкаві.
Зріст високий, в очах воля,
Стан – струнка срібна тополя!
В залі всім вино підносять
І Надію пити просять.
Вона лагідно встає,
До княгині дістає.
Кубок у руці підносить,
Чаркуватись з нею просить.
Кубок в кубок – дзень. . .і ось,
Вино з склянок пролилось,
По такій простій причині,
Прямо в кубок до княгині.
А княгиня, вже від злості,
Кубок брязнула в помості.
Зле лизнув собака Дог,
Заскавчав, упав і здох .
А Надія теж з плеча,
Начебто не поміча,
Склянку кидає в підлогу,
Добре все і слава Богу!
А княгині все найметься,
В страву вже отрута ллється.
Подають її Надії,
Злі та підлі лиходії.
Що ж бо зробить, як же вдіє,
В цьому випадку Надія?
Вона вибачилась знову,
Й лагідну веде промову, -
У сім,ї зросла я простій,
Не ходили до нас гості.
Звикла в матінки своєї,
Їсти з миски однієї. . .
Та княгиня вже не слуха,
Пропускає все повз вуха.
На Надію поглядає,
Та уїдливо питає, -
Кажуть, ти завжди в турботі,
Справна у любій роботі.
Як же ти роботу знаєш,
Коли пісні все співаєш?
Та Надія спокій мала,
Щиро їй відповідала,-
Так, робота мені мила,
Матір так мене навчила.
До роботи хист я маю,
І роблю я, і співаю.
Дами, при дворі, ледащі,
Спритні на язик, гулящі.
В очі любощі співають,
По заочі – злеє мають.
Тож, купайте свої плоті,
В грязнім, у своїм, болоті!
Відповідь зухвалим діям,
З гідністю дала Надія.
І з Дмитром, за руки взявшись,
Геть пішли, не попрощавшись. . .
ВІЙНА. ЗНОВ ПОЛОН
Не вдалось Надію вбити,
Щоб з Дмитром їх розлучити.
Іншу думку матір має,
Та в душі її тримає.
Умовляє вона сина,
Йти війною на сусіда.
Рада, ось, трива військова,
І княгиня мовить слово, -
Треба нам відвоювати
Свої землі в супостата.
За батьків нас помста жде,
Хай Дмитро на бій веде.
Дмитро хоч і сперечався,
Все ж у меншості зостався.
Рада довго гомоніла,
Війну вести порішила. . .
Кілька часу там минає,
Військо князь своє збирає.
Із Надією прощався,
З військом у похід подався. . .
Битва та була, як повінь.
Пролилось багато крові.
Та загарбницька війна,
До поразки довела.
Хоч і хвацько Дмитро бився,
Все ж в полоні опинився.
ЗЕМНИЙ РАЙ
Вода камінь часом точить,
Злість княгині аж клекочить.
Все Надії злеє зичить,
Вірних слуг до себе кличить.
Всім дає такий наказ, -
Є тепер на теє час.
Доки вітер війни віє,
Знищити Дмитра Надію. . .
На ці діла земнії темні,
Потвори є людські химерні.
Диявол їх душей керує,
Добра химера бо не чує.
Любов земная душу їм не гріє,
Бо їх душа лиш золоту радіє.!
Дияволу свій сором продає,
У рай земний путівки дістає.
В раю тім є своя комора,
Керує нєю ненаситна свора.
Весь рай земний межою розділила,
Бо спонсор свори – дьявольськая сила!
В коморі свори є свої розцінки
На всякі нечестиві вчинки,
За лицемірство, підлість гріх хто має,
Під маской святості, диявол відпускає.
В комору можно душу: хоч продати,
Хоч, під заставу, за відсотки закладати.
Товаром є :любов і гідність, честь і врода,
Таке у раї тім життя, така нагода. . .
Диявола прислужників не треба вчити,
Як над людиною зло підлеє чинити.
За катування вже отримано кредити,
До башти йдуть, щоби Надію вбити. . .
Та є таки на небі Божа влада,
Служниці вчасно надають пораду.
Надію, в підлості лихій не вчену,
Сховать, до часу, у гірську печеру.
У ніч глухую, як передбачалось,
У башту Дмитрову кати дістались.
Та дзуськи! Їм того й не снилось,
В пустій світлиці, в дурнях опинились!
УГОДА
Дочка царя Давида рада – є нагода,
Дмитро тепер її – для неї нагорода.
І знову батьку голову морочить,
За князя Дмитра заміж вийти хочить.
Та цар Давид вже зна Дмитра причину,
Бо чув від підданих про красную дівчину.
Своїй дочці гарантії жадає,
З Дмитром письмовую угоду укладає.
Угоду склали і весілля відгуляли,
Про те вже і княгиня знали.
Радіє, що здійснила мрію,
Невістка царськая тепер, а не Надія!
ВІЧНЕ КОХАННЯ
Після весілля час минає,
Дмитро, з царівною, додому повертає.
Та не забув кохання до Надії,
Душа з жалю болить, серденько ниє.
Кохання полум,ям в душі палає,
Знайти жаданую, коханую благає!
Усіх Дмитро покинув, ніг не чує,
До милої летить, обняв, цілує!
В єдинім тілі так злились дві крові,
В єдинім полум,ї горять серця любові.. !
Від полум,я сердець, зоря Небес заграла,
Своїми чарами весь обрій зчарувала.
Надійка-Зоренька зірницей знов була,
По небу в барвах теплих, чарівних пливла. . .
Душа Дмитра- Громовика - дісниця,
По тучах знов носилась, наче птиця.
Ось Хмара-велетень вже небо закриває,
Кінь баський знов, з Громовиком, літає.
Шалено б,є копитом тучі,
Та стріли-блискавки пускає в кручі. . .
Удар страшенний грому прострочив,
І блискавкою у палац влучив.
Палац розсипався, згорів весь, як лучина.
Такий кінець легенди цій, така причина. . .
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277247
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.08.2011
автор: Артур Седой