Ніч... Сон ніяк не приходить... Стільки було мрій. Розбились і розлетілись... Немов здуло подихом вітру. Чому я? Завжди запитую себе одне і теж. Так чекала. Один день як ціле життя. Прийшов... Навіть не поцілував. Немов чужі... Для чого ті солодкі і приторні слова якщо мозок говорить не треба? Дивна твоя любов. До відчаю незрозуміла. Віддала серце... Можливо не все, не повністю і не назавжди. Напевно ти мріяв про щось інше. Невже змушена сказати вибач? За те що кохаю? За те що стараюсь тебе зрозуміти. За те що так прагну хоч краплинку твоєї любові. О як ж я хочу заснути в твоїх обіймах. Відчути дотик твоїх гарячих сильних рук на своєму тілі. І цілувати... Пристрасно, шалено, до болю і знемоги. Не треба ніжності. Я того не жадаю. Залежна... Несвідомо прив'язала своє серце до твого. Тепер не вирватись. І невідомо чи зумію розірвати той ланцюг що так тримає... Не залишається нічого крім насолоди від того що ти поруч. Вслухаюся в таке рідне і знайоме сопіння і розумію що пропала. Просто розчинилась у власних почуттях. А сон ще досі не приходить...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=276753
Рубрика: Нарис
дата надходження 24.08.2011
автор: seule_fille