Прокляття те, неначе камінь,
який Сізіф уже віками
під гору пхає, а вгорі
сидять сліпії кобзарі
і тужну пісню про свободу
співають для свого народу...
(поет Борода)
Історія пишеться по-різному: буквою документів, сторінками літописів, монографій, підручників. Трудовим потом полів, ферм, підприємств. Кров’ю боїв і тюремних мурів. Життями й долями. А сьогодні я пишу її з голосу. Дуже сумного, тихого чоловічого голосу з динаміка мого старенького комп’ютера. Нехай каже хтось, що історія - це державні здобутки чи прорахунки, нехай хтось стверджує, що історія - це кордони й політика. Справжня історія - це життя людей, їх страждання і радощі, перемоги і втрати. Їх сльози, їх діти, історія їх родин.
Як же різниться кіношно-книжна червонопрапорна історія Радянського Союзу від життя у ньому людей! З точністю до навпаки різниться! То, може, те, що нам показували, те, чому нас вчили у школах і вузах - і не історія зовсім? Може то вигадка? Така вправна і вигідна комусь брехня, де "единый и могучий" - сам по собі, а люди, що у цьому могучому жили - окремо - у своєму горі, своїх втратах, своїх долях. Вивчаючи ці долі, розмірковуючи над цими життями, плачучи і співпереживаючи можна вивчити історію. Справжню, невигадану історію нашого народу. Без документів:
- Мій дід до революції був заможним селянином. Мав пару волів, пару коней, плуги, увесь потрібний у господарстві реманент і навіть пасіку. Дід був майстром на всі руки, не було у господарстві такої роботи, яку б він не вмів робити, навіть чоботи шив. Під час революції родина дідової дружини - моєї баби - розділилась: частина залишилась на Черкащині, а частина емігрувала до Америки. Дідові після революції, як міцному господарю, дали великий наділ громадської землі. Тоді всім, хто міг обробити, землю давали. Люди не бідували. Однак у 29 році почалась колективізація і у нас. Землю забрали. І дідові нічого не залишалось, як піти у колгосп добровільно. Він здав худобу - коня, вола, реманент і пасіку. Пішов працювати у колгосп. У тридцять третьому голодному році мої були такими ж колгоспниками, як і всі. І так само голодували. У діда з бабою було четверо дітей, найстарша донька вже була заміжня і жила окремо. Щоб врятуватись від голодної смерті, бабця відправила мою маму (тоді мамі було 16 років) на роботу в один із радгоспів Одеської обл. Мама там працювала на різних роботах буквально за харчі. Часто згадувала, що голодували всі так, що, коли чистили моркву, то намагались із багнюкою відрізати шматочок шкірки й ховали, щоб не бачив наглядач. А потім викопували й їли. У їдальні давали їм пшоняну юшку, бабця наказувала мамі, щоб вона не їла тої юшки, а виливала потихеньку. Голодна мама не могла ослухатись, так вірила старшим. Виливала юшку, а якщо хтось із жінок бачив, то забирав і з’їдав. Мама була дуже худа, але вижила, а ті, що їли ту рідку юшку, попухли й повмирали. А ще наша сім’я вижила завдяки тим родичам, що емігрували у Америку. Бабин брат Ілько слав звідти зрідка посилки й долари. Баба міняла їх у торгсині (були такі установи, типу магазинів валютних) на їжу. Родич писав нам листи українською мовою, а адресу на конверті англійською, щоб йому відповісти, потрібно було у районі заплатити гроші на пошті, щоб адресу на конверті написали. Родич цей став у Америці заможний, мав невеличку фабрику й не мав дітей. Він допомагав нашим до самої війни. Останній лист ми отримали після перемоги, дядько просив озватись тих, хто залишився живий. Але наші тоді були у великому горі, відразу не відповіли й лист з адресою загубився.
У тридцять сьомому році по селах почали полювати на ворогів народу. Була навіть рознарядка: стільки-то з району потрібно "ворогів" знайти. Мого діда звинуватили у тому, що він нібито потруїв бджіл на пасіці, хоч усі в селі знали, що бджолині сім’ї загинули через недбальство одного із працівників. Сам же цей працівник - він вхожий був до сільради - і написав донос на діда. Першого травня - на день трудящих - мого діда й заарештували. Разом із ним забрали ще десятьох чоловік. Їх усіх у одній машині вивезли згодом із села, накривши шинелями, щоб ніхто не бачив, кого й скількох везуть. Заарештованих розстріляли (так казали люди) у Козачанському лісі. Коли моя бабця дізналась про розстріл діда, вона так горювала, що стала навіть трохи несповна розуму. Її доправили у Київ, у психіатричну лікарню. Методи лікування (чи може впливу?) були такими ізувірськими! Наприклад, хворих годували солоними оселедцями й не давали їм води, щоб вони, окрім спраги, ні про що не могли думати. Важко припустити, щоб так можна було вилікувати душевнохворого. А от інакомислячих привести до тями й залякати можна, на це й спрямоване було подібне "лікування".
Мій батько пішов добровольцем на фронт у перші дні війни. Справа в тому, що ця війна була вже для нього третьою. Першою - фінська, де він, маючи плоскостопість, служив у кавалерії. Потім була польська кампанія. Ніде він навіть поранений не був. А у вітчизняній дійшов до Угорщини і там загинув, помер від ран. У сорок четвертому році прийшла похоронка з документами й повідомлення про нагороду - медаль "За відвагу". Саму медаль нам отримати так і не вдалось...
Під час війни я був малий, але пам’ятаю, як ми ховались від артнальотів та бомбардувань у льоху в сусідів. Взимку там було дуже холодно. Мама нас із старшим братиком закутувала у кожухи й ховала у солому. Однак, ми все одно застудились. Братик захворів на дифтерію й помер. Я добре пам’ятаю, що під час похорону тітка Ліда тримала мене на руках. Навколо точився бій, а ми поклали братика замість труни у ящик з-під снарядів і закопали у нашому садку. Так я залишився єдиною маминою надією. Після тих сидінь у льоху я хворів три роки. Хоч довго лікувався, але став інвалідом. Після війни із Германії повернулась одна з маминих сестер - Тетяна. Її вивезли німці на роботи, слава Богу, що вона залишилась жива. Тітка була дуже гарна, я пам’ятаю, що навіть у ті часи - хлопців по фронтах загинуло багато - а за нею упадали місцеві чоловіки, аж поки вона не віддалася заміж. Її чоловік, поранений на війні, працював у бібліотеці. От цей дядько Микола носив мені хворому книжки додому. Дякуючи йому, я полюбив читати, й перечитав багато серйозної літератури, бо дитячих книг у бібліотеці майже не було. Зовсім малим я читав Стендаля, Мопассана, завдяки цьому маю гарний літературний смак і пишу вірші. Мама по війні працювала у колгоспі за трудодні, як тоді казали, "за палички". Відпрацьовані дні позначались у відомостях паличками, грошей тоді не платили. Ми продавали все, що родив город і садок, щоб сплатити немаленькі податки й хоч якось прожити. Я довго не міг за станом здоров’я ходити у школу. Але мені було дуже шкода маму, я багато читав і вчився самостійно. Трохи одужавши, вступив до Чигиринського технікуму бухгалтерського обліку і після його закінчення працював у колгоспі бухгалтером. А потім закінчив Київський інститут народного господарства і до пенсії працював економістом.
Після війни син мого репресованого діда - дядько Максим - почав вимагати перегляду дідової справи. І домігся, що йому показали документи у КДБ. Висновок так званої "трійки", якого у ті часи було достатньо для того, щоб засудити людину до розстрілу, у дідовій справі був написаний хімічним олівцем на обривку газети. От за такими "документами" розстріляли як ворога народу (якого ворога? якого народу?) мого діда, що, замість виїхати у революцію до Америки, вступив добровільно у колгосп і до смерті хресної добросовісно у ньому працював. Мав руки майстра - не міг працювати інакше. У тій же худенькій теці із кількома папірцями, які коштували діду життя, лежав і напівграмотний донос односельця. Так ми точно дізнались, хто він. Заарештовано діда було 1 травня, а 29 травня датовано постанову про його розстріл. Не так, як зараз: можна обжалувати вирок, суду потрібні докази вини людини, розслідування провадяться роками. Дядько Максим таки домігся повної реабілітації. Він навіть отримав згодом компенсацію за здане дідом у колгосп майно - коня, вола, реманент. Аж сімсот рублів отримав - така була компенсація - людям на сміх - наче знущання держави над долею моєї родини.
Бабця, зломлена горем, померла рано. Так само рано, не від старості - від пережитих нещасть: смерті батька, сина, чоловіка - померла моя мама. Мало у них в житті було не те що щастя - просто світлих і ситих часів. Без страху, без тяжкої праці, без злиднів.
У мене вже й очі від сліз попухли, а голос у динаміках все звучав і звучав, виводячи просту й страшну водночас лінію долі, звичайної родинної історії. Скільки таких історій навіки поховає час! А скільки їх вже забуто, понівечено брехнею й страхом, викинуто з нашого ментального простору, наче їх ніколи й не було. То що ж таке історія радянської України? Розповідь про поступ і звершення? Хто хоче ще мені сьогодні розповісти, як добре колись жилось? Хто хоче сказати, що для гарного життя нам Сталіна не вистачає? Хто доведе, що комунізм і фашизм по духовній суті своїй хоч чимось відрізняються? А голос Миколи Антоновича Верещаки з міста Черкаси - дитини війни, онука репресованого за доносом, сина загиблого у третій своїй війні батька, літнього чоловіка, найяскравіший спогад дитинства у якого - похорон брата у ящику з-під снарядів - цей голос тихо закінчував свою сумну історію:
- Вибачайте, Алло, якщо я був непослідовним, Ви вже самі змонтуйте текст, як потрібно. Даруйте також, що я робив паузи, - то від хвилювання, і від сліз. За стільки часу я не навчився це все спокійно згадувати. І не навчуся, мабуть, ніколи.
Дай Боже нам всім, Миколо Антоновичу, ніколи не навчитись спокійно й байдуже згадувати. У всіх у нас - одна історія. Вона - така. Немає іншої.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275523
Рубрика: Нарис
дата надходження 17.08.2011
автор: alla.megel